Джон Пассос – Менгеттен (страница 32)

Еллен увесь час длубала виделкою холодного велшського кролика. Вона почала падати, поштовхами, немов ваґон з гір, у холодну безодню розпуки. У порожньому чотирикутнику посеред кімнати чотири пари танцювали танґо. Звелася з місця.

— Стене, я мушу йти додому. Взавтра мені треба рано встати, бо цілісінький день буде репетиція. Зайдеш о дванадцятій до театру.

Він кивнув головою й налив собі другу склянку гайболлу. Вона постояла якусь мить за стільцем, дивлячися вниз на довгу його голову з густим закрученим волоссям. Він тихенько, сам собі мурмотів вірша. «Я бачив білу безжальну Афродіту, жахливо вродливу. Бачив розмаяне її волосся і ноги без сандалій…. Блискучу, немов полум’я або захід сонця на морі. Бачив соромливу…» а з біса гарні ці поезії Сапфо.

Опинившися на Бродвеї, Еллен знову відчула приплив веселощів. Стала посеред улиці, чекаючи на трамвай. Повз неї продзичав таксі. Теплий вітрець з річки приніс довгий стогін гудка з пароплаву. У безодні її душі тисячі крихітних ґномів будували крихкі, високі, блискучі вежі. Дзвонячи, наблизився трамвай і спинився. Увіходячи до ваґону, згадала невиразно дух Стенового тіла, коли він, спітнілий, лежав у неї в обіймах. Сіла на лавці, кусаючи губи, щоб не заплакати. Яка жахлива мука кохати! Насупроти неї два чоловіка з риб’ячими обличчями без підборіддів весело розмовляли, ляпаючи один одного по гладких колінах.

— Кажу вам, Джіме, що ця Ірен Косл з глузду мене зводить! Коли я бачу, як вона танцює уонстеп, то мені здасться, ніби чую співи херувимські.

— Але вона надто худа.

— А проте, ніхто на Бродвеї не зазнав такої гучної слави, як вона.

Еллен злізла з трамваю й повернула на схід розпачливо порожнім тротуаром 105-ої вулиці. Сморід матраців і сну цянув із кварталів узьковіконних будинків. Із рівчаків смерділо кислим. У темному підворітті чоловік і дівчина похитувалися, міцно стисши одне одного в обіймах. На добраніч. Еллен посміхнулася щасливо. Гучна слава на Бродвеї. Ці слова, немов ліфт несли її на запоморочливу височінь, де дзичали червоні, зелені й золоті електричні реклями, де на дахах небосягів сяяли вогнями сади, духом орхідей насичені, а вона, в позлотисто-зеленій сукні, танцювала танґо з Стеном під повільний ритм оркестри, а оплески мільйонів глядачів налітали на них поривами, неначе шквал на морі. Гучна слава на Бродвеї.

Пішла вгору сходами. Перед дверима з карткою Сондерленд відчула зненацька болючу якусь огиду. Довго стояла з ключем у руці. Серце їй калатало несамовито. Тоді, рвачко вставила ключа в замок і відімкнула двері.

— Він «такий», Джіммі, він «такий».

Герф і Рут Прінн сиділи, сміючися, над тарілкою з паштетом у далекому кутку галасливого ресторану з низькою стелею.

— Мені здасться, що сюди приходить їсти акторська патолоч усього світу.

— Акторська патолоч усього світу живе у місис Сондерленд.

— Які останні новини з Балканів?

— На Балканах усе гаразд.

Понад чорним солом’яним капелюхом Рут, облямованим червоними маками, Джіммі дивився на столики, що біля них повно було людей, а обличчя зливалися в одну сірозелену пляму. Два льокаї з хоробливими яструбиними лицями проштовхувалися туди, де, немов пила, дзичала розмова. Рут поширеними сміхотливими очима дивилася на Джіммі, кусаючи стеблину петрушки.

— Я почуваю, що сп’яніла, — промурмотіла вона. — Вино кинулося мені в голову. Це жах.

— Ну, то яка подія сталася на 105-й вулиці?

— О, шкода, що ви не бачили. Разюче! Всі чисто повискакували до передпокою, місис Сондерленд прибігла у папільйотках, Кассі плаче, а Тоні Гентер стоїть у дверях своєї кімнати у рожевій піжамі…

— Хто це?

— Один собі юнак… Хоч, вам, Джіммі, я мушу розповісти про Тоні Гентера. Він «такий», Джіммі, він «такий».

Джіммі відчув, що червоніє і схилився над тарілкою. — Ах, ось що, — стримано мовив він.

— Вам ніяково, Джіммі! Адже ніяково?

— Зовсім ні. Ну, розповідайте. Розворушуйте це багно.

— Ой, Джіммі, який ви недоторка… Ну, то Кассі плаче, а маленький цуцик гавкотить, а невидима Костелло верещить, що треба покликати поліцію і падає непритомна на руки невідомому чоловікові у фракові. Джоджо розмахує револьвером, маленьким, ніклевим, можливо, трахкалкою, хіба я знаю? Єдиний, хто не втратив глузду, це була Еляйн Оґлторп… Знаєте, ота тіціянівська красуня, що так вплинула на дитячу вашу уяву.

— Слово чести, Рут, на дитячу мою уяву вона не справила найменшого вражіння.

— Ну, то кінець-кінцем Оґлові надокучило це й він загорлав щосили: «Обеззбройте мене, а то я застрелю цю жінку!» а Тоні Гентер узяв у нього револьвера й поніс до своєї кімнати. Тоді Еляйн Оґлторп уклонилася, неначе на кону, сказала всім на добраніч і пішла до своєї кімнати, спокійна, немов скеля. Уявляєте? — Рут, зненацька, знизила голос. — Але всі в ресторані слухають нас. І справді, на мою думку все це гидко. Але найгіршого я ще не сказала. Коли Оґл, постукавши разів зо два до своєї кімнати не одержав одповіді, він наблизився до Тоні і, ворочаючи очима, ніби Форбз Робертсон у Гамлеті, оповив того рукою і спитав, чи зможе людина з розбитим серцем знайти на ніч притулок у нього в кімнаті… Слово чести, тоді навіть і я зніяковіла.

— А хіба Оґлторп теж «такий»?

Рут кілька разів хитнула головою.

— Тоді навіщо вона одружилася з ним?

— Ну, ця жінка одружилась би і з бричкою, якби могла мати з цього користь.

— Слово чести, Рут, я вважаю, що ви неправдиво висвітлили всю цю справу.

— Джіммі, ви надто недосвідчені. Але дозвольте мені скінчити трагічне моє оповідання… Коли ті обидва пішли до кімнати й замкнули за собою двері, в передпокої счинився такий гармидер, що важко навіть уявити собі. А тут, звичайно, Кассі, додала своїх п’ять до загального хвилювання, продемонструвавши перед нами напад гістерії. Коли я вернулася з ванної, бо бігла туди по амоніяк для неї, уже розпочалося засідання суду.

Було надзвичайно ефектно. Міс Костелло вимагала, щоб Оґлторпів викинули з приміщення ще до світанку і загрожувала, що, коли цього не зроблять, виїде вона, місис Сондерленд стогнала, що за тридцять років її роботи в театрі вона ще ніколи не бачила такого, а невідомий у фракові — виявилося, що це Бенджамен Арден (він виконує головні ролі у Генісекла Джіма) — проголосив, що такі люди, як Тоні Гентер повинні сидіти у в’язниці. Коли я пішла спати, вони все ще розмовляли. Тепер ви розумієте, чому я заспала і примусила вас, сердешна дитино, чекати на мене цілу годину в аптеці?

Джо Гарленд стояв у своїй кімнаті, засунувши руки в кишені й дивлячися на картину «Загнаний олень», що висіла криво на зеленій стінці, яка впиралася в розхитане залізне ліжко. Його холодні пальці неспокійно ворушились у кишенях. Голосно говорив сам до себе. «О, все залежить від щастя, це вам відомо, але я востаннє звертаюся до Мерівейлів. Емілі допомогла б мені, як би не цей проклятий старий скнара. У неї є тепле місце в серці. Але ніхто з них не розуміє, що в цьому не завжди винна сама людина. Все це від щастя, але колись і вони годувалися з моїх рук». Власний гучний голос різав йому вуха. Він міцно стулив уста. Я роблюся дуже балакучим. Почав тупцятися туди й сюди поміж стінкою й ліжком. Три кроки туди. Три кроки сюди. Підступив до вмивальника й напився з глека. Вода тхнула гнилим деревом і помийницею. Виплюнув те, що залишилось в роті. Мені б доброго біфстекса, а не води. Ударив один об один стиснутими кулаками. Треба щось зробити. Треба чимсь зарадити.

Одяг пальто, щоб закрити дірку на штанях. Обтріпані рукава лоскотали йому зап’ястки. Темні приступки рипіли. Був такий кволий, що держався за поруччя, щоб не впасти. З дверей на першому поверсі визирнула стара жінка. Тоненька кіска стирчала збоку, ніби намагаючися втекти з-під сірої наколки.

— Містере Гарленд, а як з платнею за три тижні?

— Я саме йду з чеком одержувати гроші, місис Будковіч. Ви дуже добрі, що чекаєте. І, може вам цікаво знати, що мені обіцяли, ні, навіть ґарантували, дуже добру посаду з понеділка.

— Я чекаю три тижні. Більше чекати не можу.

— Але, шановна леді, запевняю вас чесним словом джентлмена…

Місис Будковіч знизала плечима. Її голос, тонкий і пронизливий, рипів, немов ваґонетка на рейках.

— Ви заплатите мені п’ятнадцять долярів, або я винайму кімнату комусь іншому.

— Я заплачу вам сьогодні ж увечорі.

— Коли саме?

— О шостій годині.

— Гаразд. Дайте мені ключа.

— Алеж так не можна. А як я спізнюся?

— Тому я й хочу мати ключа. Мені обридло чекати.

— Добре, ось вам ключ… Сподіваюся, ви розумієте, що після такої образи я не можу зоставатися надалі під одною з вами покрівлею.

Місис Будковіч хрипко засміялася.

— Дуже добре. Тільки-но заплатите мені п’ятнадцять долярів, можете забирати ваші лахи.

Він поклав зв’язані мотузком два ключі на сіру її долоню і, стукнувши дверима, вийшов на вулицю.

На розі Третьої Авеню спинивсь і стояв тремтячи під гарячим полудневим сонцем, тоді як піт струмився йому за вухами. Був надто кволий, щоб лаятися. Зубчасті чотирикутники гуркоту падали один по одному йому на голову — над ним пройшов поїзд повітряної залізниці. Ваговози скреготіли на брукові, здіймаючи порох, що тхнув ґазоліном і розчавленим кінським гноєм. Мертве повітря смерділо крамницями та харчевнями. Він почав поволі йти до Чотирнадцятої вулиці. На ріжку його спинив теплий зиб тютюнового диму, немов би хто поклав йому руку на плече. Стояв, заглядаючи до крамнички, стежачи, як тонкі поплямовані пальці цигарника загортають листки тютюну. Згадавши сиґари Ромео та Джульєта глибоко втяг повітря. Розгорнути м’яку сухозлотицю, обережно зняти поясочок, зрізати ніжно, немов шматочок м’яса, край ножиком з ручкою з слонової кістки. Пахощі воскового сірничка. Глибоко вдихнути терпкуватий, виткий, солодкий дим. А тепер щодо справи з паперами Північної Тихоокеанської… Міцно стулив кулаки у липких кишенях непромокального пальто. Взяла у мене ключа, стара відьма. Я ще доведу їй, будь вона проклята! Джо Гарленд може впасти, але гордість у нього ще є.