Джон Пассос – Менгеттен (страница 18)
— Ні, тюлені не відчувають холоду… Їх захищає шар товщу, отож їм тепло навіть на крижині. А, певно, дуже втішно плавати в морі, де тобі заманеться. Вони не спиняючися пропливають тисячі миль.
— Алеж я мандрувала, не спиняючися тисячі миль, а так само й ти.
— Коли?
— А коли ми їздили за кордон і верталися назад. — Вона, сміючися, глянула блискучими очима на нього.
— Алеж то пароплавом.
— А коли ми пливли на
— О, розкажи мені про це, мамусю.
Постукано в двері. — Увійдіть. — Просунулася стрижена голова офіціянта.
— Можна прибирати, пані?
— Так. І принесіть компоту. Сьогодні дуже несмачний обід.
Офіціянт одсапуючися збирав тарілки на тацу. — Дуже шкода, пані, — просопів він.
— Ну, звичайно, ви не винні в цьому… Чого ти хочеш, Джіммі?
— Можна мені меренґ-ґлясе?
— Якщо будеш слухатися — можна.
— Буду! — верескнув Джіммі.
— Любий, не можна так кричати при столі.
— Алеж тут немає нікого, опріч нас. Ура, меренґ-ґлясе!
— Джемзе, джентлмен мусить завжди поводитись однаково, чи то у власній оселі, а чи в нетрях Африки.
— А я хотів би, щоб ми оце опинилися в нетрях Африки.
— Я б там боялася, любий.
— Я закричав би так, що порозбігались би всі леви й тигри… Справді.
Вернувсь офіціянт з двома тарілками на таці. — Шкода, пані, але меренґ-ґлясе вже немає. Я приніс натомість молодому джентлменові шоколядного морозива.
— Ой, мамо!
— Нічого, любий. Морозиво теж дуже смачне. Ти з’їж його, а тоді побіжиш і купиш собі якихось ласощів.
— Добре.
— Тільки не їж надто похапливо, а то застудиш собі горло.
— Я вже з’їв.
— Ти просто проковтнув його, маленький негіднику. Одягни калоші, серденько.
— Алеж дощу нема.
— Роби, дитинко так, як каже мама… І, будь ласка, не барися довго. Обіцяй, що швидко вернешся. Мама зле почуває себе сьогодні й дуже нервується, коли ти на вулиці. Там стільки всяких жахливих небезпек…
Джіммі сів, щоб одягти калоші. Саме натягував їх на закаблуки, як мати винесла доляра. Оповивши йому шию рукою, у довгому шовковому рукаві, заплакала.
— Ой, дитинко моя!
— Мамусю, ну, не треба! — Він міцно пригорнувся до неї. Почував під рукою кісточки її корсета. — Я вернуся за мить, за коротюсіньку мить!
На сходах, де мідяні палиці підтримували темночервоний килим, щоб він щільно лежав на приступках, Джіммі скинув калоші й сховав їх у кишені непромокального пальто. Високо звівши голову, проскочив крізь павутиння благальних поглядів хлопчаків-посланців, що сиділи на лавці перед конторкою. — Ідете прогулятися? — спитав найменший, білявий хлопчак. Джіммі поважно хитнув головою, прослизнув повз блискучі ґудзики швайцара й опинився на Бродвеї, повному брязкоту, тупотіння й облич, що на них падали тіневі машкари, коли вони випливали з плям світла від вітрин і дугових ліхтарів. Пішов мерщій угору до центру, проминув готель Ансонію. У дверях стояв похмурий чорнобровий чоловік з сиґарою в роті, можливо крадій дітей. Хоч ні, в Ансонії, так само, як і в їхньому готелі живуть хороші люди. Далі телеграфна контора, бакалійні крамниці, фарбарня й китайська пральня з гострим, таємничим, вогким духом. Джіммі наддав ходи, китайці страшенно крадуть дітей. Підкови. Пройшов чоловік з бідоном гасу, зачепивши його брудним рукавом. Дух поту й гасу. Може це палій? Думка про палія пройняла холодом. Пожежа. Пожежа.
Кондиторська Гьюлера. Принадний затишний дух печива перемішаний з духом ніклю та чисто вимитого мармуру коло порогу, а з-за ґрат попід вікнами чути теплі пахощі вареної шоколяди. Чорні й жовтогарячі фестони з паперу. Джіммі хотів уже ввійти, але згадав, що в Дзеркальній кондиторській на два квартали далі, разом з рештою грошей, дають маленького срібного паровика або автомобіля. Треба поспішати. На коліщатках було б куди швидше. На коліщатках можна втекти від бандитів, хуліганів, грабіжників, одстрілюючися через плече з довгого пістоля. Бух! Один упав… найголовніший… Бух! Упав другий. Ці коліщатка не абиякі, вони зачаровані. Дззз! По цегляних стінах будинків через покрівлі, через високі димарі, через будинок-прас, через поперечини Бруклінського мосту…
Дзеркальна кондиторська. Тепер він увіходить не вагаючися. Стоїть біля прилавку, чекаючи поки відпустять того, що прийшов раніше.
— Дайте, будь ласка, фунт мішаних шоколядних цукерок на шістдесят сентів, — тарабанить він.
Продавниця білява, трохи косоока, незадоволено дивиться на нього, не відповідаючи.
— Будь ласка, відпустіть мене, я поспішаю.
— Добре, чекайте черги, — гарикає вона.
Він кліпаючи очима, дивиться на неї. Обличчя йому пашить. Вона ткнула йому загорненого коробочка, з чеком на ньому. — Платіть до каси. — Я зовсім не буду плакати. Касирка невеличка й сива. Вона бере у нього доляра крізь малесенькі дверцята, що дуже скидаються на дверцята, що ними впускають і випускають звірята у відділі дрібних ссавців. Каса весело тріскотить, радіючи з одержаних грошей. Двадцять п’ять сентів, десять, п’ять і невеличка чашечка, хіба це сорок сентів? І замість паровика або автомобіля тільки чашечка. Зібравши гроші, він залишив чашечку і з коробочком під пахвою мерщій подався геть. Мама скаже, що я надто довго ходив. Іде додому, дивлячися просто поперед себе, ще й досі почуваючи образу від брутального поводження білявої продавниці.
— Ходили купувати ласощів? — спитав ясноволосий хлопчик-посланець.
— Приходьте пізніш, я дам і вам, — пошепки мовив Джіммі, проходячи повз нього. Мідяні палиці дзвеніли, коли він, збігаючи нагору, зачіпав їх ногами. Біля дверей шоколядного кольору, з позначеним на ньому білими емалевими цифрами числом 503, він згадав про калоші. Поклавши додолу цукерки, одяг їх на мокрі черевики. На щастя мамуся не чекає на нього в одчинених дверях. Може вона бачила у вікно, як він ішов.
— Мамо! — В їдальні її не було. Його перейняв острах. Певно, вона пішла, зникла. — Мамо!
— Іди сюди, любий, — кволо долинув її голос із опочивальні.
Скинувши пальто й капелюха, він вбіг до неї. — Що тобі, мамо?
— Нічого, серденько… Просто, болить голова, і болить жахливо… Намочи хусточку в одекольоні й приклади мені до чола. Тільки обережно, любий, щоб не капнути мені в очі, як минулого разу.
Вона лежала на ліжку в небесно-блакитній вовняній капоті. Обличчя їй було синювато бліде. Шовкову рожеву сукню кинула на стілець, корсет з рожевим шнурком упав додолу. Джіммі обережно поклав їй на лоба мокру хусточку. Дух одекольону закрутив йому в носі, коли він схилився над нею.
— Так добре, — кволо мовила вона. — Любий, подзвони до тітки Емілі, Ріверсайд, 2466 і попроси її прийти, якщо вона зможе, сьогодні до мене. Я хочу сказати їй… Ой, голова мені як не трісне.
Коли він наблизився до телефону, серце йому калатало несамовито, а сльози зрошували очі. Голос тітки Емілі долинув якось несподівано швидко.
— Тітко Емілі, мама нездужає… Хоче, щоб ви прийшли… Вона зараз прийде, мамусю люба! — вигукнув він. — Правда, добре? Зараз же й прийде. — Навшпиньках увійшов до материної кімнати, підібрав корсет, взяв сукню й сховав їх до ґардероби.
— Серденько, — вчув він кволий її голос. — Повиймай шпильки мені з волосся, а то страшенно боляче… Ой, дитинко, мені здасться, що голова ось-ось лусне… — Він обережно витягав шпильки з каштанового її волосся, шовковистішого від шовку.
— Ой, не треба, так боляче!
— Мамусю, я не хотів…
Тітка Емілі, тоненька у синьому макінтоші, одягненому на вечірню сукню, склавши тонкі вуста в співчутливу посмішку, похапцем увійшла до кімнати. Побачила, що сестра корчиться від болю в постелі, а худенький, блідий хлопчик у куцих штанцях стоїть біля неї з повними руками шпильок.
— Що тобі, Ліль? — спитала спокійно.
— Ой, люба, мені коїться щось жахливе, — задихано мовила Лілі Герф.
— Джемзе, — прикро звернулася тьотя Емілі до небожа, — іди, лягай спати. Мама потребує цілковитого спокою.
— На добраніч, мамусю, — мовив він.
Тьотя Емілі погладила його по спині.
— Не турбуйся, Джемзе, я пильнуватиму всього.
Вона пішла до телефону й тихо, але виразно, назвала число.
Коробочок з цукерками стояв на столі в їдальні. Джіммі відчув себе винним, беручи його під руку. Проходячи повз шафу з книжками, взяв том «Американської Енциклопедії» і пхнув його під другу руку. Тітка не помітила, як він прослизнув у двері. Розчинилася брама замку. По той бік чекає арабський жеребець і два вірних двораки, щоб вирядити його закордон, до вільної країни. Через двоє дверей його кімната. Вона виповнена мовчазними брилами темряви. Повернув вимикач і електрика слухняно освітила кабіну шкуни
Тоді розгорнув коробочок з цукерками й склав подушки в ногах, під лямпою. Зуби його прокусили шоколяду й вгрузли в м'яку солодку начинку. Подивимося.