Джон Пассос – Менгеттен (страница 17)
Вони вмостилися на м’якій канапі в куточку ресторана, де пахло печенею й біфстексом. Сендборн простяг під столом ноги.
— Розкішно! — мовив він.
— Ми замовимо коктейль, Філю, — сказав Болдвін, роздивляючись меню. — А знаєте, Філю, тяжко тільки перші п’ять років.
— Вам не доводиться турбуватися Джорджі, ви з тих, кому щастить… А я, немов той дрючок, що застряв у муляці.
— Чому? Алеж ви, як рисовник, завжди матимете роботу.
— Мушу визнати, що не дуже цікава перспектива звікувати вік, уткнувшись животом у краєчок рисовного стола. Ні.
— Алеж Спекер і Сендборн можуть стати колись відомою фірмою.
— До того часу, поки люди літатимуть скрізь машинами, ми з вами лежатимемо у сірій землі.
— Буває ж, що щастить.
— Щастить, та не всім.
Вони випили Мартіні й почали їсти устриці.
— Цікаво, чи правда, що устриці стають шкуряними в шлунку, якщо їх запивати алькоголем.
— Хто його зна… А до речі, Філю, як ваші справи з тією маленькою стенографісткою, що ви мені про неї розповідали?
— Я страшенно витрачаюся на цю дівчину, з усілякими тими частуваннями й театрами. Вона доведе мене до злиднів… Слово чести! Ви розумний хлопець, Джорджі, що тримайтеся осторонь од жінок.
— Можливо — поволі вимовив Болдвін і виплюнув маслинову кісточку в кулак.
Перше, що вони вчули, був тремтливий свист. Він долинув з ваґонетки насупроти поронної пристані. Невеличкий хлопчик з гурту іміґрантів, що затрималися на березі, побіг до ваґонетки.
— Воно скидається на паровик і повнісіньке горіхів, — верещав він, бігцем вертаючися назад.
— Падрайку, стій тут.
— А оце станція повітряної залізниці «Південний Порон», — провадив Тім Галлоран, що вийшов зустрічати їх. — Туди, вгору, парк Беттері, Бовлінґ Ґрін, Волл Стріт і діловий район… Ходімо, Падрайку, дядько Тімоті повезе тебе повітряною залізницею на Дев’яту Авеню.
На присталі зосталося тільки троє: стара жінка, з синьою хустинкою на голові, молодиця в яскравочервоній шалі, що стояла з другого краю мотузкою обв’язаної скрині, пооббиваної мідяними цвяшками і старий дід з зеленкуватим віхтем бороди та худим обличчям, зморщеним немов коріння сухого дуба. Стара жінка голосила з слізьми на очах: «Dove andiamo Madonna mia, Madonna mia?» Молода жінка розгорнула листа й дивилася на кучеряві літери. Зненацька нахилилася до старого. «Non posso leggere», промовила, даючи йому листа. Той стис руки й замотав головою, безугаву говорячи щось, чого вона не могла зрозуміти. Знизавши плечима, жінка посміхнулась і пішла назад до скрині. Засмаглий сіцілієць розмовляв із старою. Схопив за мотуз скриню й перетяг її через улицю до фурґону з білим конем. Обидві жінки пішли слідом за скринею. Сіцілієць простяг руку молодій жінці. Стара все ще голосячи й бурмочучи, насилу здерлася на задок фурґону. Нахиляючися читати листа, сіцілієць штовхнув плечем молоду жінку. Та випросталася. «Гаразд», — мовив він. Тоді, беручи віжки з спини коня повернувся назад до старої. «Cingue le due», — вигукнув він. — «Гаразд!»
IV. Колія
У посмуговане від дощу вікно Джіммі Герф стежив за бальонами парасолів, що поволі текли Бродвеєм. Хтось постукав у двері.
— Увійдіть, — промовив Джіммі, але, побачивши, що офіціянт якийсь інший, а не Пат, одвернувся до вікна. Офіціянт включив світло. Джіммі побачив його відбиток у віконному склі — худий чоловік з щетинкуватим стриженим волоссям, що держав одною рукою тацу з срібними судками, розставленими так, що вони нагадували церковні бані. Важко дихаючи, він увійшов до кімнати, тягнучи вільною рукою складаний столик. Одним махом розкривши столика, поставив на ньому тацу й накрив круглий стіл скатертиною. Від нього йшов масний кухенний дух. Джіммі почекав, поки він піде, а тоді обійшов навколо столу, розкриваючи судки. Суп із чимсь дрібним, зеленим, смажена телятина, картопляне пюре, терті буряки, шпінат, але жадного десерта.
— Мамусю! — гукнув він.
— Що, любий? — долинула квола відповідь крізь зачинені двері.
— Мамусю, обід на столі.
— Їж, дитинко, я незабаром прийду.
— Але мені не хочеться починати без тебе, мамо!
Ще раз обійшов навколо столу, пересуваючи рівніше ножі й виделки. Перекинув собі серветку через руку. Метрдотель ресторану Дельмоніко готує стіл для Ґростарку, сліпого богемського короля, принца Генріха Мореплавця та…
— Мамусю, ким ти хочеш бути, Марією королевою шотляндською чи леді Джейн Ґрей?
— Їм обом одтяли голови, серденько… я зовсім не хочу, щоб мені одтяли голову…
Мати була в рожевій сукні. Коли вона відчинила двері, з опочивальні повіяло збляклими пахощами одекольону й ліків, що здавалося, тяглися за її довгими, мереживом облямованими рукавами. Вона напудрувалася трохи більше ніж слід, але її волосся, чудове каштанове волосся, було зачісане надзвичайно гарно. Вони сіли одне проти одного. Мати посунула йому таріль супу, держачи її двома білими, з синіми жилками, руками.
Джіммі з’їв суп, водянкуватий і не досить гарячий.
— О, я й забула про крутони, любий.
— Мамусю, мамо, чому ти не їси супу?
— Щось мені не смакує він сьогодні. Може тому, що болить голова. Хоч, це, зрештою, байдуже.
— А може ти хочеш бути Клеопатрою? Вона мала чудовий апетит, і, немов слухняна дівчинка, їла все, що їй давали.
— Навіть перли…. Клала перлину в склянку з оцетом і випивала її… — голос матері тремтів. Вона простягла до нього через стіл руку. Джіммі, немов дорослий, погладив її й посміхнувся.
— Тільки ти і я, Джіммі, дитинко… Серденько, чи ти завжди любитимеш маму?
— Мамусю, люба, що з тобою?
— О, нічого! Я так чудно почуваю себе сьогодні… Мені так надокучило завжди хоріти.
— Але після операції…
— Еге, після операції… Любий, на підвіконні у ванній кімнаті є свіже масло в папері… я покладу його трохи до буряків, якщо ти принесеш… Боюся, що знов доведеться скаржитися на погану їжу. Телятина не свіжа. Щоб ми ще не занедужали від неї.
Джіммі побіг через материну кімнату до невеличкого передпокою, де тхнуло камфорою й шовковим одягом, розкладеним на стільцях. Червона ґумова рурка дýші хитнулася йому перед обличчям, коли він одчинив двері до ванної кімнати. Від духу ліків йому боляче стисло ребра. Штовхнув вікно за ванною. Підвіконня було брудне, а на тарілці, що нею накрито масло, осіли пухнаті плями кіптяви. Постояв якусь мить, дивлячись у колодязь двору, дихаючи ротом, щоб не чути духу вугільного ґазу, що йшов од груби. Внизу висунулась у вікно покоївка у білому чепці, розмовляючи з грубником, що стояв, дивлячися вгору схрестивши на грудях голі, брудні руки. Джіммі намагався почути, про що вони говорять. Бути таким брудним і цілісінький день підкидати вугілля, що вкриває чорним порохом волосся і руки аж до самих плечей.
— Джіммі!
— Іду, мамо! — Весь зашарівшися, зачинив вікно й попростував до їдальні, намагаючися йти якнайповільніше, щоб зник рум’янець на обличчі.
— Знову замріявся, Джіммі? Маленький мій мрійнику!
Поклавши масло біля материної тарілки, він сів.
— Їж швидше телятину, поки ще тепла. А чому ти не візьмеш трохи гірчиці? Це надає смаку.
Гірчиця опекла йому язика, видавила сльози на очах.
— Надто міцна? — сміючися спитала мати. — Мусиш призвичаюватися до міцного. — Йому подобалося все гостре на смак.
— Кому, мамо?
— Тому, кого я дуже любила…
Вони сиділи мовчки. Джіммі чув, як йому ворушаться щелепи. Крізь зачинені вікна часом уривчасто линув гуркіт екіпажів і трамваїв. У трубах парового опалення стукотіло й сичало. Внизу, в колодязі двору, грубник з брудними по плечі руками, говорив млявим ротом якісь слова до покоївки в накрохмаленому чепці — брудні слова. Гірчиця кольору…
— Дитинко, про що ти думаєш?
— Ні про що, мамо.
— Поміж нас не повинно бути таємниць, любий. Не забувай, що єдина на світі радість твоєї матері — ти.
— Я думав, чи цікаво бути тюленем, невеличким тюленем у гавані?
— На мою думку, дуже холодно.