Джон Пассос – Менгеттен (страница 19)
Ого, який волохатий!
Тю який смішний…
(orycleropus capensis) ступнеходня тварина із кляси ссавців, порядку щербунів, ведеться в Африці.
Обличчя йому спалахнуло, коли він прочитав:
Королева білих невільників.
Ні, руки йому стали холодні, мов крига, і його трохи нудило від сили цукерок, що він з’їв.
Він підвівсь і випив склянку води перед Абесінією, з ґравюрою голих гір та Маґдали, що її палять англійці.
Очі йому немов піском хто засипав. Увесь якось закоцюб і дуже хотів спати. Глянув на свого годинника. Одинадцять годин. Зненацька його пройняв жах. А що, як мама померла? Сховав обличчя в подушку. Вона стояла над ним у білій бальовій сукні, облямованій тонким мереживом з хвилястим єдвабним шлейфом, що м’яко шарудів за спиною, і ніжною пахучою рукою гладила йому щоку. Він затремтів од ридань. Кидався на постелі, уткнувшись обличчям у зім’яту подушку. Дуже довго не вщухав. Прокинувшися побачив, що світло горить сліпуче. В кімнаті душно й повітря важке. Книжка лежить долі, а цукерки злиплися під ним і вилізли з коробочка. Годинник спинився на годині й 45 хвилинах. Одчинивши вікно, він поклав цукерки до шухляди в столі й хотів уже загасити світло, аж тут згадав. Тремтячи з жаху, одяг халат і пантофлі й навшпиньках вийшов у темний передпокій. Прислухався біля дверей. Там розмовляли стиха. Легенько постукавши, він повернув ручку. Чиясь рука відчинила двері й Джіммі опинився віч-на-віч з високим гладенько поголеним чоловіком, у золотих окулярах. Двері до материної опочивальні були зачинені й перед ними стояла накрохмалена сестра-жалібниця.
— Джемзе, любий, іди знов спати й не турбуйся, — пошепки, стомлено мовила тьотя Емілі. — Мама тяжко недужа й потребує цілковитого спокою, але небезпеки нема.
— Принаймні тепер немає небезпеки, місис Мерівейл, — сказав лікар, дихаючи на свої окуляри.
— Любе малятко, — долинув голос сестри — низький, вуркотливий і бадьорий. — Він цілісіньку ніч сидів сам і непокоївсь, але не докучав нам.
— Я піду й покладу тебе в постіль, — запропонувала тьотя Емілі. — Моєму Джемзові це дуже подобається.
— Можна мені подивитися на маму, щоб я знав що з нею все гаразд? — спитав несміливо Джіммі, дивлячися на велике обличчя в окулярах.
Лікар кивнув.
— Ну, я мушу йти. О четвертій чи п’ятій годині навідаюся, щоб побачити, як справи. На добраніч, місис Мерівейл. Добраніч, міс Білінґз. Добраніч, синку!
— Ходімо, — мовила сестра, кладучи руку на плече Джіммі. Але він викрутивсь і пішов позад неї сам.
У кутку материної опочивальні горіла лямпочка закрита рушником, сколотим навколо неї. З постелі линув хрипкий подих, що Джіммі й не пізнав його. Вимучене обличчя повернуте до нього, заплющені повіки якісь червонаво-сині, рот перекосився на один бік. Він з півхвилини дивився на неї.
— Гаразд, тепер я піду спати, — пошепки мовив він сестрі.
Кров приголомшливо стукала йому в скронях. Не дивлячися на тітку й на сестру, він твердою ходою вийшов у двері. Тітка сказала щось. Джіммі побіг передпокоєм до своєї кімнати, зачинив двері й запер їх. Тоді, стуливши кулаки, холодний та негнучкий став посеред кімнати. — Я ненавиджу їх, ненавиджу! — гукнув голосно. Потім, стримуючи сухі ридання, погасив світло й ліг поміж холодних простирадел на постіль.
— З такою торгівлею як у вас, мадам, — співуче говорив Еміль, — треба обов’язково мати помічника.
— Я знаю… я просто вбиваю себе роботою… Я знаю, — зідхаючи, відповіла мадам Ріґо з свого стільця біля каси.
Еміль довго мовчав, дивлячися на шматок вестфальської шинки, що лежав на мармуровій таці біля його ліктя, а тоді несміливо мовив:
— Така жінка, як ви, мадам Ріґо, така вродлива жінка ніколи не зостанеться без приятелів.
— Ah, ça… Я надто багато терпіла у свій час… Тепер уже нікому не вірю… Чоловіки еґоїстичні тварини, а жінки… з жінками я просто не маю про що говорити.
— Історія і література, — почав Еміль. До крамниці увійшли чоловік і жінка. У неї було жовте волосся, а капелюх скидався на клюмбу.
— Не будь марнотратом, Біллі, — мовила вона.
— Алеж, Норо, нам треба поїсти… І в суботу я матиму гроші.
— У тебе не буде нічого, поки ти не облишиш грати на конях.
— Ну, та досить уже тобі… Візьмемо ліверної ковбаси… Холодна індича грудка теж не погана.
— Порося, — пробуркотала жовтоволоса жінка.
— Дай мені спокій. Я візьму цього.
— Еге, сер, індича грудка чудова… Потім є смажені курчата, ще теплі… Emile, mon ami cherchez moi un de ces petits poulets dans la cuisine.
Мадам Ріґо промовляла немов оракул, сидячи нерухомо на стільці біля каси. Чоловік обмахувався брилем з широкими крисами і картатою стрічкою.
— Душно сьогодні, — зауважила мадам Ріґо.
— Еге… Слухай, Норо, а чи не поїхати нам на острів, замість того, щоб тинятися в місті.
— Тобі добре відомо, Біллі, чому ми не можемо нікуди поїхати.
— Ти тільки сердиш мене. Кажу, тобі, що в суботу я матиму гроші.
— Історія і література, — провадив Еміль, коли покупці пішли, взявши курча й залишивши мадам Ріґо срібний півдоляровик, ще його вона замкнула в касі… історія і література вчать нас, що є приязнь, а часом буває й любов, варта довір’я…
— Історія і література! — буркнула мадам Ріґо, тихенько засміявшися, — що доброго вони нам дають?
— А хіба ви не почуваєте себе самотньою у цьому величезному чужому місті? Все так тяжко. Жінки дивляться в кишеню, а не в серце. Я не в силі більше терпіти цього.
Широкі плечі й величезні груди мадам Ріґо затрусились од сміху. Її корсет затріскотів, коли вона, все ще сміючися, підвелася з стільця.
— Емілю, ви вродливий хлопець, і упертий, отож багато чого здобудете на світі… Але ніколи більше не дам я себе на поталу чоловікові… Надто багато терпіла… Ні, не згодна, коли б ви прийшли до мене навіть з п’ятьма тисячами долярів.
— Ви дуже жорстока жінка.
Мадам Ріґо знову засміялася.
— Ходімо, ви допоможете мені замкнути крамницю.
Неділя мовчки й соняшно зависла над містом. Болдвін сидів у самій камізельці біля столу, читаючи оправлений в шкуру кодекс. Часом робив якісь нотатки в бльокноті розгонистим, чітким письмом. У гарячій тиші голосно задзвонив телефон. Дочитавши розділа, він ступнув до нього, щоб одповісти.
— Так, я сам, приходь, якщо хочеш, — він поклав трубку. — Чорт зна що, — додав крізь міцно зціплені зуби.
Неллі увійшла, не стукаючи, й побачила, що він тупцяється туди й сюди біля вікна.
— Галло, Неллі, — мовив він, не підводячи очей. Вона спинилася, дивлячись на нього.
— Слухай, Джордже, так далі не можна.
— Чому?
— Мені обридло весь час удавати й брехати.
— Алеж ніхто ні про що й гадки не має.
— Звичайно, ні.
Наблизившися до нього, Неллі поправила йому краватку. Він ніжно поцілував її в уста. На ній була червонаво-бузкова муслінова сукня з воланами, а в руці блакитний парасоль.
— Як справи, Джордже?