Джон Пассос – Менгеттен (страница 20)
— Чудово. Знаєш, ти з чоловіком принесла мені щастя. У мене є кілька дуже цікавих процесів і я придбав цінні знайомства.
— Ну, а ти мені не приніс щастя. Я навіть не наважуюся піти до сповіді. Священик подумає, що я стала поганкою.
— А як Ґес?
— О, йому повнісінька голова плянів… Він так пишається з цих грошей, що, можна подумати, ніби він заробив їх.
— А що, Неллі, якби ти залишила Ґеса й стала жити зо мною? Ти могла б розлучитися з ним і ми взяли б шлюб… Тоді все було б гаразд.
— Жартуєш… У всякому разі не маєш цього на думці.
— Але варто було б так учинити, Неллі, справді варто. — Він оповив її рукою і поцілував у тверді, спокійні вуста. Вона відтрутила його.
— Я зовсім не для того прийшла… О, я була така щаслива, коли йшла сходами, чекаючи, що ось-ось побачу тебе… Але тобі заплачено і все скінчено.
Він спостеріг, що маленькі кучері в неї на чолі розмаялися. Невеличке пасмо звисало над бровою.
— Неллі, ми не повинні так недобре розлучатися.
— А чому б ні, скажи?
— Бо ми кохали одне одного.
— Я не збираюся плакати. — Неллі витерла носа невеличким зібганим у грудочку носовичком. — Джордже, я починаю ненавидіти вас… Прощайте. — Вона рвучко зачинила за собою двері.
Болдвін сів до столу й почав жувати край олівця. Легенькі пахощі її волосся лоскотали ще йому в носі. У горлі немов би що застрягло. Він закашлявся. Олівець випав йому з рота. Обтер з нього слину носовичком і умостився зручніше в кріслі. Нарешті зрозумів заплутані розділи книги законів. Видер пописаного листочка с бльокнота й поклав його на купку документів. Тоді почав писати на чистому аркуші «Вирок Головного Суду штату Нью-Йорк». Зненацька випроставсь і знову почав гризти краєчок олівця. Зовні долинув довгий пронизуватий свист ваґонетки з горіхами. О, звичайно, це так! — промовив голосно він. Тоді почав далі писати широким твердим письмом «Позов Петтерсона до штату Нью-Йорк… Вирок Вищого…
Бед сидів біля вікна у Спілці Моряків поволі та уважно читаючи газету. Поблизу два чоловіка, з нещодавно поголеними червоними, немов сире м’ясо, обличчями, вбгані в білі комірці й нові сині саржові костюми, поважно грали в шахи. Один із них палив люльку, що хлипала, коли він її смоктав. На вулиці дощ сік безугавно широкий мерехтливий сквер.
«Банзай, хай живе!» — гукали маленькі сірі солдати четвертого японського саперного батальйону, коли їм пощастило збудувати моста через річку Ялу… (Спеціяльний кореспондент Нью-Йоркського Гералда).
— Шах і мат, — мовив чоловік з люлькою.
— Хай йому дідько! Ходім вип’ємо. Це не така ніч, щоб сидіти тут тверезому.
— Я обіцяв своїй старій…
— Облиш, знаю я твої обіцянки, — величезна червона рука, укрита густим жовтим волоссям, згребла шахи в скриньку. — Скажи старій, що випив, щоб не застудитися.
— І це щира правда.
Бед стежив, як їхні тіні промайнули повз вікно, згорбившися під дощем.
— Як ваше ім’я?
Бед рвачко повернувся від вікна, злякавшися пронизливого верескливого голосу, що вдарив йому в уха. Він глянув у яскраво сині очі невеличкого жовтоволосого чоловіка з обличчям, як у жаби, з величезним ротом, витрішкуватими очима й стриженим під гребінець цупким, чорним волоссям.
Бед стиснув щелепи. — Моє прізвище Сміс, а що вам?
Маленький чоловік простяг йому квадратову мозолясту долоню.
— Радий зазнайомитися з вами. А я — Метті.
Бед мимохіть і собі простяг руку. Той так стис її, що він аж скривився.
— Метті, а як на прізвище?
— Метті, та й годі… Ляпляндець Метті… Ходім вип'ємо.
— У мене порожньо, — мовив Бед. — Жадного сента.
— У мене є. У мене забагато, візьміть скількись…
Метті засунув руки в кишеню мішкуватої картатої куртки й ткнув Бедові в груди дві жмені зелених кредиток.
— Сховайте ваші гроші… А вип’ю з вами залюбки.
Поки вони дісталися до салуну на розі Пірл Стріт лікті й коліна Бедові промокли, а за шию текли холодні краплі дощу. Коли увійшли всередину, ляпляндець Метті поклав п’ятидолярову кредитку на шинквас.
— Частую всіх. Я дуже щасливий сьогодні.
Бед допався до дармової закуски.
— Не жер цілий вік, — пояснив він, вертаючися до шинквасу, щоб випити. Віскі обпалило йому горло, сушило мокрий одяг. Він відчув себе так, як тоді, коли, ще хлопчиком, ішов грати в бейзбола суботнім надвечір’ям.
— Сип далі, Метті, — вигукнув Бед, ляпнувши маленького чоловіка по широкій спині. — Відтепер ми приятелі з тобою.
— Слухай, хоч ти й не моряк, а взавтра ми подамося разом у море. Що скажеш?
— Звичайно, подамося.
— А тепер ходімо на Бавері Стріт пошукаємо дівчаток. Я плачý.
— Жадна дівчина з Бавері не ніде з тобою, ти, косоокий! — вигукнув рослявий п’яний чоловік з довгими чорними вусами, ставши перед ним, коли вони, коливаючися, виходили в обертові двері.
— Не піде, так таки й не піде? — перепитав ляпляндець, одступаючи. Один із його кулаків, що швидше нагадував молот, злетів угору, вціливши довговусого в нижню щелепу. Той звівся на ноги й поволікся в двері, що зачинилися за ним. З салуну долинули вигуки.
— Хай мене дідько візьме, Метті, хай мене дідько візьме! — загорлав Бед, знову ляпнувши того по спині.
Похитуючися, йшли вони рука в руку вгору Пірл Стріт, під зливним дощем. Бари роззявляли яскраві пащі на ріжках заснованих дощем улиць. Жовтавий блиск свічад, мідяні бильця, позолочені рямці навколо малюнків рожевих голих жінок все розпливалося в склянках віскі, вливалося до перехиленого рота, гарячими струмками цідилося в кров, бульбашками вихоплювалося з очей і вух, краплинами капало з пучок. Дощем облиті будинки стреміли з другого боку, вуличні ліхтарі гойдалися немов смолоскипи, що їх несуть на параду. Бед опинився в кімнаті, повній облич, на колінах йому сиділа дівчина. Ляпляндець Метті стояв, оповивши руками за шию двох інших дівчат і розщіпнув сорочку, показуючи їм татуювання на грудях — голого чоловіка й жінку нататуйованих червоним і зеленим. Вони обіймали одне одного, а величезний водяний полоз міцно обкрутився навколо них. Метті вщипнув собі шкуру пучками. Нататуйовані чоловік і жінка почали рухатись, а обличчя навколо зареготалися…
Фінеас Блекгед одчинив широке вікно контори. Він стояв, дивлячися на гавань, аспідну й слюдяну, дослухався до нерівного гуркоту вуличного руху, до гармидеру голосів, до стукотіння на нових будівлях, до всього цього гамору, що линув з улиць міста, стелячись і кублячися наче дим у поривах лютого нордвесту, що віяв знизу, з Гедсону.
— Гей, Шмідте, принесіть мені полевого бінокля! — гукнув він через плече. — Гляньте!
Він навів скло на череватий білий пароплав з закопченим жовтим димарем, що стояв біля Ґовернорз Айленд.
— Чи це, бува, не
Шмідт був гладкий чоловік. Шкура широкими бганками звисала йому на обличчі. Він тільки раз глянув крізь бінокль.
— Авжеж, це вона.
Зачинив вікно. Гармидер став линути тихше, немов гуркіт далекого буруна.
— Тай швидко ж вони як… За півгодини будуть у доках. Треба вам побігти й упіймати інспектора Мюлліґана. Він улаштував усе. Не випускайте його з перед очей. Старий Матанзас оповістив нам війну і намагається здобути виконавчого листа на нас. Якщо до завтрашнього вечора зостанеться хоч одна ложка марганцю, я наполовину зменшу вам комісійні. Розумієте?
Обвислі щоки Шмідтові затрусилися від сміху.
— Нема жадної небезпеки, сер… Ви мусили б уже досі знати мене.
— Звичайно, знаю. Ви промітна людина, Шмідте. Це я пожартував.
— Фінеас П. Блекгед був високий, худорлявий чоловік з срібним волоссям і червоним яструбиним обличчям. Він знову сів у крісло з червоного дерева біля столу й натиснув електричного дзвоника. — Проведи їх сюди, Чарлі, — мовив він білявому хлопцеві, що зазирнув у двері. Важко звівшися з місця, простяг руку. — Як ся маєте, містере Сторроу? Як ся маєте, містере Ґолде? Сідайте зручніше… Ось, тут… Тепер щодо страйку… Позиція, якої тримаються залізниця й доки, що їхні інтереси я обстоюю, як і вам відомо, щира й чесна. Я переконаний, щиро переконаний, що ми можемо уладнати цю справу дружньо і в згоді. Звичайно, ви мусите піти мені назустріч… Я знаю, що інтереси наші спільні, це інтереси великого нашого міста, великого океанського порту…
Містер Ґолд, підсунувши капелюха на потилицю, гучно, немов би гавкаючи, відкашлявся.
— Джентлмени, перед нами два шляхи…
На підвіконні сиділа на сонечку муха й чистила крильця задніми лапками. Вона чистила себе всю, скручуючи та розкручуючи передні лапки, немов людина, що милить руки й дбайливо терла свою лопатувату голову, неначе б то розчісувала волосся. Джіммі заніс руку над мухою і опустив її. Муха дзвінко дзижчала йому в кулаці. Він схопив її двома пальцями й поволі тер, аж поки розчавив на сіру, клейкувату масу в себе на пучках. Тоді обтер їх знизу об підвіконня. Йому стало якось гаряче й гидко. Сердешна муха, вона так ретельно чистилася! Довго стояв біля вікна, дивлячися вниз крізь запорошене скло, де сонце клало крихітні лелітки на порох. Часом через двір перебігав чоловік у камізельці з купою тарілок на таці. З кухонь линули вигуки й брязкотіння посуду, що його там мили.
Джіммі дивився крізь мерехтливий порох на віконному склі. Мамі стався удар на минулому тижні, а я іду до школи.
— Слухай, Герфі, ти вже навчився боксувати?
— Герфі й Кід будуть битися при глядачах, змагаючися за славу чемпіона мушиної ваги.