Джон Пассос – Менгеттен (страница 22)

— Галло, Джіммі, — мовив він. — З приїздом!

— Слухай, Джемзе, — вигукнула Мейзі, — Джіммі не знає такої гри, як «джек».

З’явилася тьотя Емілі, розсунувши синє оксамитне запинало. Була одягнена в зелену шовкову блюзу з високим коміром і мереживом. Сиве волосся м’якими хвилями облямовувало чоло.

— Вам, діти, час умиватися, — мовила вона. — За п’ять хвилин буде обід… Джемзе, поведи кузена до своєї кімнати, тільки не барись — і скинь цей одяг.

Коли Джіммі увійшов разом з кузеном до їдальні всі вже сиділи. Ножі й виделки стримано блищали в світлі шістьох свічок під червоними дашками. Кінець столу сиділа тьотя Емілі, поруч неї червоношиїй чоловік, що зовсім не мав потилиці, а з другого краю, дядя Джефф, з перловою шпилькою в картатій краватці цілком виповнив собою широке крісло. У смузі світла поралася покоївка — негритянка, обносячи всіх грінками. Джіммі напружено їв суп, боячися сьорбати. Дядя Джефф, поміж ковтками, промовляв гучним голосом.

— Кажу вам, Вількінсоне, Нью-Йорк уже не той, яким був, коли ми з Емілі вперше прибули сюди… До міста понаїздили різні невіри та некультурні ірляндці, ось у чому справа. За яких десять років християнинові тут ніяк буде жити. Кажу вам, що католики та євреї заповзялися вигнати нас із власної країни, ось що вони хочуть нам заподіяти.

— Новий Єрусалим, — засміялася тьотя Емілі.

— Воно зовсім не смішно. Коли людина тяжко працювала все своє життя, щоб поставити своє діло, то, звичайно, вона не схоче, щоб її витіснила купка проклятих чужинців. Адже так, Вількінсоне?

— Джеффе, ти надто хвилюєшся. Ти ж знаєш, що від цього в тебе буває нестравлення шлунку.

— Я буду спокійний, мамо.

— Клопіт з нашими людьми у тому, місис Мерівейл… — Вількінсон зосереджено насупився. — Ми надто толерантні. В жадній іншій країні не потерпіли б такого… Ми самі утворили цю країну, а тепер дозволяємо купці чужинців, потолочі Европи, покидькам польських ґетто приходити й випихати нас.

— Лихо в тому, що чесна людина не стане бруднити собі рук політикою і не має бажання братися до громадських справ.

— Це так. Чесна людина в наш час потребує грошей, якнайбільше грошей, а громадською роботою їх чесно не здобудеш. Цілком природно, що кращі люди звертаються до інших джерел.

— І додайте до цього некультурність цих брудних еміґрантів, що ми їм даємо право голосу раніше, ніж вони навчаться розмовляти англійською мовою… — почав дядько Джефф.

Покоївка поставила перед тьотею Емілі блюдо смажених курчат, обкладених кукурудзяними оладками. Розмова вщухла, бо кожен брав собі на таріль страву.

— А я й забула тобі сказати, Джеффе, — мовила тьотя Емілі. — У неділю ми їдемо до Скарсдейл.

— Ой, мамо, мені не до смаку їздити неділями.

— Він любить сидіти вдома немов мала дитина.

— Бо неділя єдиний день коли я буваю вдома.

— Бачиш, це вийшло так: я пила чай з дівчатами Гарленд у Маярда і, — уяви собі, — біля сусіднього столика побачила місис Беркгард…

— Чи вона, часом, не дружина містера Джона Беркгарда, віце-президента Національного Міського банку?

— Джон— славний хлопець і визначна людина в місті.

— То, як я вже говорила, любий, місис Беркгард запросила нас прибути в неділю до них і я не могла відмовити.

— Мій батько, — мовив Вількінсон, — був лікарем у старого Джоганза Беркгарда. Старий був страшенний пройдисвіт, він здобув собі статків торгуючи хутром, ще за часів полковника Астора. Хорів на подагру й звик жахливо лаятися. Пригадую, я бачив його якось одного разу — червоновидий дідуган з довгим білим волоссям у шовковій ярмулці на лисині. У нього був папуга Тобіас і люди, проходячи вулицею, ніколи не знали, хто лається, Тобіас, чи суддя Беркгард.

— О, часи відмінилися, — зауважила тьотя Емілі.

Джіммі сидів на своєму стільці. Ноги йому немов голками шпигало. У мами був удар, а на тому тижні я поїду до школи, п'ятниця, субота, неділя, понеділок… Вони з Скінні верталися разом од ставка, де бавилися з жабами. Одягнені були в сині костюми, бо це ж сталося в неділю. За сараєм квітнули кущі. Кілька хлопців мучили маленького Гарріса, взиваючи його Іцком, бо хтось сказав, що він єврей. Той скиглив співучим голосом.

— Облиште, хлопці, так не можна, хлопці! На мені нове вбрання!

— Ой, ой, містер Соломон Леві у новенькому вбранні, — верещали радісні голоси. — Ти купив його за п’ять чи за десять, Іцку?

— Присягаюся, він дістав його на розпродажу після пожежі.

— Якщо він дістав костюма на пожежі, ми можемо полити його з кишки.

— Поллємо з кишки Соломона Леві!

— Ой, облиште, хлопці!

— Замовкни! Не верещи так голосно!

— Вони жартують, вони не заподіють йому шкоди, — пошепки мовив Скінні.

Іцка потягли до ставка. Він хвицявся й викручувався; його бліде, слізьми злите обличчя, звернуте було додолу.

— Він зовсім не єврей, — сказав Скінні. — Але я скажу, хто єврей — отой здоровий, гладкий Свенсон…

— Звідки ти знаєш?

— Мені сказав його товариш по кімнаті.

— Дивися, що вони роблять.

— Хлопці кинулись врозтіч. Маленький Гарріс вилазив на берег. У волоссі йому повно було мулу, вода текла з рукавів костюма.

Подали гарячу шоколяду й вершкове морозиво.

— Ірляндець і шотляндець простувати вулицею. Ось ірляндець і каже шотляндцеві: «слухай, Сенді, давай вип’ємо…»

Довгий дзвінок біля вхідних дверей, одвернув увагу всіх від оповідання дяді Джеффа. Покоївка — негритянка, вскочивши до їдальні, почала щось говорити пошепки на вухо тьоті Емілі.

— …А шотляндець каже: «слухай, Майку»… У чому там справа?

— Прийшов містер Джо, сер.

— Ось тобі й маєш!

— Може він нічого, — кинула тьотя Емілі.

— Трохи на підпитку, мадам.

— Capo, якого дідька ви пустили його?

— Я не пускала, сер. Він увійшов сам.

Дядя Джефф одсунув таріль і згорнув серветку.

— Ото лиха година… Я піду поговорю з ним.

— Спробуй вирядити його… — почала тьотя Емілі, але так і спинилася з роззявленим ротом. Поміж запинал, що висіли на широких дверях до вітальні, просунулася голова. Обличчя скидалося на пташине, з тонким похнюпленим носом і копицею рівного, немов у індійця, чорного волосся на голові. Одне око, в червоних повіках, кліпало.

— Здорові були всі. Як ся маєте? Можна мені увійти? — залунав хрипкий голос, а тоді, слідом за головою, з запинала висунулося високе, худорляве тіло. Вуста тьоті Емілі склались у крижану посмішку.

— Слухай, Емілі, ти мусиш… е… пробачити. Я почуваю, що вечір… е… у родинному оточенні… е… буде… е… корисний… Ви ж розумієте… добрий вплив родини…

Він спинився, мотаючи головою, позад стільця дяді Джеффа.

— Ну, Джефферсоне, старий друже, як там на біржі? — спитав він, кладучи тому руку на плече.

— Нічого. Сідайте, — буркнув той.

— Кажуть… якщо ви послухаєтеся поради бувальця… е… колишнього маклера… і все ж таки маклера… ха-ха… кажуть, що варто звернути увагу на «Інтерборов Рапід Транзіт»… Не дивися на мене зизом, Емілі, я зараз піду… Як ся маєте, містере Вількінсоне? У дітей гарний вигляд… А це, часом, не Лілін синок? Джіммі, ти не пам’ятаєш свого… е… кузена, Джо Гарленда? Ніхто не пам’ятає Джо Гарленда… Опріч тебе, Емілі, але ти теж хочеш забути його… ха-ха… Як мама, Джіммі?

— Трохи краще, дякую, — відповів Джіммі, над силу видушуючи слова з стисненого горла.

— Коли прийдеш додому, вітай її… вона зрозуміє. Ми з Лілі завжди були приятелями, дарма що я якесь страшидло для всієї родини… Вони не люблять мене, хочуть, щоб я десь подався… А я скажу тобі, хлопче, що Лілі краща за всіх. Хіба вона не краща за всіх нас, Емілі?

Тітка Емілі закашлялася.

— Еге, вона найвродливіша, найрозумніша, найсправжніша… Джіммі, твоя мати королева. Завжди була надто хороша за для всього цього. Слово чести, я залюбки випив би за її здоров’я.

— Джо, тобі треба трохи стримувати язика, — промовила тьотя Емілі, немов би на машинці вистукала.

— Ти гадаєш, я п’яний? Пам’ятай це, Джіммі… — він схилився над столом, овіявши Джіммі духом віскі. — За такі речі не завжди можна винуватити людину… обставини… е… обставини. — Він звівся на ноги й перекинув склянку. — Якщо Емілі весь час дивитиметься зизом на мене, я просто піду… Але не забудь переказати Лілі Герф, що Джо Гарленд любитиме її, аж поки сконає.