Джон Пассос – Менгеттен (страница 13)
— А скільки чоловік команди було на човні?
— Шестеро й містер Доркінз, другий офіцер.
— Сім і чотири — одинадцять… еге… по чотири й три одинадцятих баби на кожного… Непоганий цей острівець.
— А коли йде другий порон?
— Краще випий ще скляночку… Гей, Чарлі, наливай.
Еміль торкнув Конґо за лікоть.
— Вийдімо на хвилинку. Я маю щось сказати тобі.
— Очі Конґо були вогкі. Він трохи заточувався, простуючи слідом за Емілем до загальної залі.
— О, le p’tit mysterieux.
— Слухай я маю піти до однієї леді.
— Ось воно що! Я завжди казав, що ти розумний хлопець, Емілю.
— Слухай, ось тут, на клаптику написана моя адреса, на той випадок, якщо ти забудеш її: 22 Західня вулиця, 945. Можеш іти й ночувати там, якщо не будеш надто п'яний і не приведеш з собою приятелів, або жінок. У мене гарні відносини з господинею і я не хочу псувати їх… Tu comprends?
— А я хотів піти разом з тобою на вечірку… Fant faire un peu la noce, nom de dieu!
— Мені завтра вранці треба на роботу.
— Алеж у мене в кишені платня за вісім місяців.
— У всякому разі приходь узавтра о шостій. Я чекатиму на тебе.
— Tu m’emmerdes tu sais avec tes maniéres!
Конґо націлив плювком у плювальницю вкутку і, насупившися, вернувся до внутрішньої кімнати.
— Гей, Конґо, сідай тут! Барні саме збирається співати «Байстрюк, король Англії».
Еміль ускочив до трамваю і поїхав до міста. На Вісімнадцятій вулиці зсів і попростував на захід до Восьмої Авеню. Треті від ріжка двері вели до невеличкої крамниці. Над одним вікном висіла вивіска «Кондиторська», над другим «Делікатеси». На скляних дверях білою емалевою фарбою написано «Еміль Ріґо. Найвишуканіші делікатеси». Еміль увійшов. У дверях задзеленчав дзвоник. Гладка, смуглява жінка з чорними вусиками над верхньою губою дрімала біля каси. Еміль скинув капелюха.
— Bonsoir, Madame Rigaud!
Вона, здрігнувшися, скинула поглядом на нього, а на обличчі їй заграла посмішка, позначивши дві ямки на щоках.
— Tieng c’est comma çа qu’ong oublie ses amies, — промовила вона з виразним південно-французьким акцентом. Ось уже тиждень, як я говорю собі, що мосьє Люстек забуває своїх приятелів.
— Я весь цей час не мав і хвилинки вільної.
— Багато роботи — багато грошей, адже так? — засміялася вона, а пишні груди задвигтіли їй під узьким синім корсажем.
Еміль примружив одне око.
— Могло статись і гірше… Але мені надокучило бути льокаєм… Дуже втомно й ніхто якось і за людину не вважає.
— Ви амбітні, мосьє Люстек.
— Que voulez-vous? — зашарівшися, спитав Еміль, а тоді несміливо додав: — Моє ім’я Еміль.
Мадам Ріґо завела очі до стелі.
— Так звали мого чоловіка — небіжчика. Я звикла до цього ім’я.
Вона тяжко зідхнула.
— А як справи?
— Comme çі — comme çа… Шинка знову подорожчала.
— Це чікаґські спекулянти набивають ціну. На спекуляції свининою можна тепер мати добрий зиск.
Еміль спостеріг, що вирлаті чорні очі мадам Ріґо допитливо дивляться на нього.
— Я з такою насолодою слухав минулого разу ваших співів. Так часто згадував про них… Музика дуже добре впливає на мене.
Ямки на обличчі мадам Ріґо розтяглись у широкій посмішці.
— Сердешному моєму чоловікові бракувало слуху… Це чимало завдавало мені прикрости.
— Може ви й сьогодні заспіваєте мені?
— Якщо це вам до вподоби, Емілю. Але як же бути з покупцями?
— Почувши дзвоника, я вийду до крамниці, якщо дозволите.
— Гаразд. Я вивчилася нової американської пісні. C’est chic, vous savez.
Замкнувши касу ключем із в’язки, що висіла їй на поясі, мадам Ріґо увійшла в скляні двері позад крамниці. Еміль, тримаючи в руці капелюха, подався слідом за нею.
— Дайте мені вашого капелюха, Емілю.
— О, не турбуйтеся!
Кімната позад крамниці була невеличка вітальня, обліплена жовтими, квітчастими шпалерами, з жовтогарячими ветхими портьєрами й піяніно з фотографіями на ньому під кришталевою люстрою. Стільчик біля піяніно затріскотів, коли мадам Ріґо сіла на нього. Вона перебігла пучками по клявіятурі. Еміль обережно умостився з краєчку стільця, поклавши на коліна капелюха й повернувши голову так, щоб граючи, мадам Ріґо могла бачити його. Вона почала співати:
У крамниці голосно продзеленчав дзвоник на дверях.
— Permettez, — мовив Еміль, вибігаючи.
— Півфунта болонської ковбаси, наріжте, — сказала маленька дівчинка з косами.
Еміль провів ножем по долоні й обережно нарізав ковбаси, а тоді, навшпиньках, вернувся до вітальні й поклав гроші на край піяніно. Мадам Ріґо все ще співала:
Бед стояв на розі Західнього Бродвею та вулиці Франкліна й гриз фісташки, беручи їх з торбинки. Був полудень, а він витратив усі свої гроші. Над головою гриміла повітряна залізниця. Перед очима йому танцювали порошинки в смугах соняшного світла. Міркуючи, куди б йому піти, він утретє повторював назву вулиць. Просто перед ним виїхав із-за ріжка чорний екіпаж запряжений парою вороних коней з блискучими клубами й червоні колеса загурчали зненацька по бруку. На передку, біля візниці стояв жовтий шкіряний чемодан. В екіпажі сидів чоловік у брунатному кепі й голосно розмовляв з жінкою у боа з сірого пір’я на шиї та з сірими струсевими перами на капелюсі. Чоловік стрелив собі в рот з револьвера. Коні стали цапки і врізались у натовп. Полісмени, ліктями розчищаючи собі шлях, пропхалися наперед. Вони зняли невідомого з екіпажу на брук, а тому цебеніла ротом кров, і голова безсило схилилася на картату камізельку. Жінка стояла біля нього бліда й висока, крутячи в руках боа. Сірі пера на її капелюсі хитались у смугнастому світлі під повітряною залізницею.
— Його дружина хотіла повезти його до Европи…
— А ну, відступіться! — полісмен ліктем штовхнув Беда у живіт. Тому тремтіли коліна. Вибравшися з натовпу, він мерщій пішов геть. Машинально розкусив фісташку й поклав до рота. Решту краще залишити на вечір. Згорнувши торбинку, засунув її до кишені.
Під дуговим ліхтарем, що мерехтів рожевим і зеленкувато-фіялковим світлом, чоловік у картатому костюмі зустрів двох дівчат. У тої, що ближче до нього, було овальне обличчя, пухкі вуста, а погляд скидався на удар ножем. Ступивши кілька кроків, чоловік повернувсь і попростував навздогін за ними мнучи свою новеньку єдвабну краватку. Полапав рукою, чи на місті шпилька з діямантовою підківкою. Тоді випередив дівчат. А та, друга, відвернулася. Може вона… Ні, важко сказати з певністю. На щастя, при ньому є п’ятдесят долярів. Сів на лавці, щоб вони пройшли повз нього. Ще помилишся й заарештують. Але дівчата не помітили його. Пішов слідом за ними стежкою й вийшов з парку. Серце йому калатало. Я дав би мільйон долярів, щоб довідатися… Прошу вибачити мені, ви, бува, не міс Андерсон? Дівчина наддала ходи. У натовпі на перехресті Колумба, він загубив їх. Квартал по кварталу поспішав Бродвеєм. Пухкі вуста, погляд немов удар ножем. Дивився на жіночі обличчя праворуч, і ліворуч. Куди могла вона піти? Він помчав Бродвеєм…