Джон Пассос – Менгеттен (страница 15)

Мати міцно стискає йому руку й веде вниз до трапу в їдальню. Внизу, біля східців слуга складає баґаж.

— Мамусю, сьогодні справді Четверте Липня?

— Так, любий, боюся, що так. Свято — жахливий час для приїзду. Хоч, гадаю, нас таки зустрінуть.

На ній було сіре саржове вбрання і довгий подорожній — цинамоновий серпанок, а на шиї невеличке брунатне звірятко, з червоними очима й зубами що були таки справжні зуби, а не що інше. Від її одежі тхнуло камфорою, нерозпакованими скринями, речами обгорненими в тонкий папір. В їдальні було душно, за переборкою м’яко хлипала машина. Хлопець почав куняти над чашкою гарячого молока тільки злегка пофарбованого кавою. Пролунало три дзвінка. Він злякано кинувся. Пароплав тремтів, — кава розплескувалась, дзвеніли тарілки. Тоді дужий струс, гуркіт ланцюга й поступова тиша. Мама звелася з місця й виглянула в ілюмінатор.

— Кінець-кінцем випогодиться. Сонце, певно, прогляне крізь туман. Подумай, любий, ми нарешті вдома. Ти тут народився, хлопчику.

— І сьогодні Четверте Липня?

— Це погано… А тепер, Джіммі, обіцяй мені, що підеш на палубу й будеш дуже обачним. Мама повинна спакувати речі. Обіцяй, що не вчиниш ніякої шкоди.

— Обіцяю.

Він спіткнувсь об мідяний поріг курильної кімнати й розплатався на палубі, а тоді звівся, тручи голі коліна, саме вчасно, щоб побачити, як сонце розірвало шоколядні хмари й линуло червоним яскравим потоком на каламутну воду. Біллі, з ластовинням на вухах (його батьки прибічники Рузвельта, тоді як мамуся обстоює Паркера) махав шовковим прапорцем, завбільшки з носовичок, до людей на жовто-білому катері.

— Бачив схід сонця? — спитав він так, ніби сонце належало йому.

— Авжеж бачив. Ще з ілюмінатора, — відказав Джіммі й пройшов повз нього, затримавши погляд на шовковому прапорці. З другого борту земля була зовсім близько. Найближче — зелений берег з деревами та широкими білими будинками з сірими дахами.

— Ну, хлопче, як ми почуваємо себе вдома? — спитав джентлмен з обвислими вусами у костюмі з шотляндського сукна.

— Це Нью-Йорк? — Джіммі показав пучкою через спокійну воду, що лисніла у соняшному світлі.

— Так, хлопче, а той берег у тумані — Менгеттен.

— А що ж це таке, сер?

— Нью-Йорк. Адже Нью-Йорк розташований на острові Менгеттен.

— То він справді на острові?

— Слухай, хлопче, і тобі не соромно не знати, що рідне твоє місто розташоване на острові?

Джентлмен у шотляндському костюмі сміється, широко роззявивши рота й блискаючи золотими зубами. Джіммі стукаючи закаблуками, ходить по чардаку. Всередині йому все клекотить. Нью-Йорк на острові.

— Здається, хлопчику, ти дуже радий, що приїхав додому, — каже якась леді-південка.

— О, я такий радий, що хочу впасти й цілувати землю.

— Який чудовий вияв патріотичного почуття… Мені приємно слухати таке.

Джіммі увесь горить. Цілувати землю, цілувати землю, дзвоном гуде йому в голові. Навколо палуби.

— Оце з жовтим прапором — карантинне судно, — каже гладкий чоловік з перстнями на пальцях, розмовляючи з джентлменом у шотляндському вбранні. — Ми знову попливли. Правда, швидко?

— Встигнемо саме до сніданку, американського сніданку, хорошого старосвітського сніданку.

Мама вийшла на палубу. Її цинамоновий серпанок має на вітрі.

— Ось твоє пальто, Джіммі. Нестимеш його.

— Мамусю, можна мені взяти прапорця?

— Якого прапорця?

— Шовкового, американського.

— Ні, любий, я вже його десь сховала.

— Прошу, мамусю, адже сьогодні Четверте Липня і всі з прапорцями…

— Не скигли, Джіммі. Коли мама каже не можна, вона знає, що говорить.

Пекучі сльози. Проковтнувши їх, глянув просто в очі матері.

— Джіммі, прапорець уже заховано, а мама дуже стомилася, спаковуючи валізи.

— А у Біллі Джонза є.

— Глянь, любий, а то не бачиш дечого… Он статуя Волі.

На острові стояла височенна зелена жінка в довгій, широкій сукні, звівши вгору руку.

— Що це у неї в руці?

— Це смолоскип, любий… Воля освітлює весь світ… З другого боку Ґовернорз Айленд. Там, де дерева… А ото, дивись, Бруклінський міст… Чудовий краєвид! То все доки… ото Беттері… щогли, кораблі. А ото шпиль церкви Трійці й будинок Пуліцер…

Мукання гудків на пароплавах, червоні порони, хиткі, немов качки, збивають біле шумовиння. Катер, здригаючися, тягне баржу з цілою валкою ваґонів і випускає густі пасма пари, всі однакові завбільшки, що страшенно скидаються на вату. Рука Джіммі холодна і він увесь тремтить усередині.

— Не треба так хвилюватися, любий. Піди вниз і подивися, чи мама не забула чого в каюті.

Смуга води поміж пристанню і пароплавом, уся вкрита трісками, коробочками, помаранчевими шкоринками, листям капусти, дедалі вужчає. На сонці вилискують мідяні труби оркестри. Білі капелюхи, червоні, спітнілі обличчя. Грають Янкі Дудль.

— Це вони зустрічають посла. Пригадуєш, того високого джентлмена, що ніколи не виходив з кабіни?

Донизу похилою східнею, намагаючися не бігти.

«Yankee Doodle went to town…» Блискучі чорні обличчя, білі емалеві очі, білі емалеві зуби. «Еге, пані, авжеж пані… Stucka feather in his hat, an called it macaroni… «Ми маємо перепустку до порту». Синій урядовець з митниці вклоняється низько, показуючи лисину на голові… Tumte boomboom бум, бум, бум… cakes and sugar candy…

— Ось тітка Емілі й усі… Люба, як добре, що ти приїхала.

— Голубонько, я тут з шостої години!

— Алеж як він виріс!

Ясні сукні, блиск брошок, обличчя схиляються до Джіммі. Пахощі троянд і дядькової сиґари.

— Справжній тобі маленький чоловік! А ну йди сюди, малий, дай погляну на тебе.

— До побачення, місис Герф. Якщо будете коли в наших краях… Джіммі, я не бачу, щоб ти цілував землю, хлопче!

— Ой, який він старосвітський! Яка старосвітська дитина!

Кеб тхне пліснявою. Він гуркотить і гойдається на широкому авеню, збиваючи куряву. Труситься на брукованих улицях, повних кислого духу та злих верескливих дітей. А чемодани весь час риплять і підстрибують на покрівлі кеба.

— Мамусю люба, вам не здасться, що покрівля ось-ось провалиться?

— Ні, дитинко. — Вона сміється, схиливши голову на плече. Щоки їй порожевіли, а очі так і грають під цинамоновим серпанком.

— Ой, мамусю! — Джіммі підводиться й цілує її в підборіддя. Яка сила людей, мамусю.

— Це тому, що сьогодні Четверте Липня.

— А що робить цей чоловік?

— Боюся, любий, що п’є.

На невеличкому підвищенні прибраному прапорами якийсь сивобородий чоловік з червоною пов’язкою на руці виголошує промову.

— Це промовець. Він читає Декларацію Незалежности.

— Навіщо?

— Бо сьогодні Четверте Липня.

Бух! Це хлопавка.