Джон Пассос – Менгеттен (страница 14)

Еллен сиділа поряд з батьком на лаві парку Беттері. Видивлялася на свої новенькі жовті черевички з ґудзиками. Соняшне проміння грало на блискучих носочках і на кругленьких ґудзиках, коли вона, гойдаючи ногами, вихоплювала їх з тіні, що падала від сукні.

— Ото було б добре, — говорив Ед Сетчер, — якби поїхати одним з цих пароплавів за кордон. Подумай лишень, перетяти за сім день океан.

— А що люди роблять на пароплаві, тату?

— Не знаю. Певно ходять туди й сюди по палубі, грають у карти, читають, і все таке інше. Потім ще й танцюють.

— Танцюють на пароплаві? Це, певно, страшенно весело. — Еллен засміялася.

— Еге, на цих нових пароплавах і танцювати можна.

— Таточку, чому ми не їдемо?

— Може й поїдемо колись, як я заощаджу грошей.

— Ой, татку, так ти швидше заощаджуй, і якнайбільше! Тато й мама Аліси Воґен щоліта їздять у Білі гори, але цього літа вони збираються за кордон.

Ед Сетчер глянув на бухту, що розпростерлася мерехтливим блакитним обширом аж до брунатного обрію до протоки Нерровз. Статуя Волі стояла невиразна, немов сновида, у кучерявих пасмах диму з катерів, поміж лісу щогл і незграбного накопичення барж, цеглою і піском навантажених. Яскраве соняшне проміння грало на білих вітрилах шкун і на димарях пароплавів. Червоний порон повагом сунувся то вперед то назад.

— Таточку, чому ми не багаті?

— Сила людей ще бідніші за нас, Еллі… Хіба ти дужче любила б татка, якби він був багатий?

— Авжеж.

Сетчер засміявся.

— Побачимо, може це й станеться колись… А як би тобі сподобалась фірма «Едвард Сетчер і Ко присяжні рахівники»?

Еллен зірвалася з місця.

— Гляньте, який корабель! Таким кораблем і я хотіла б їхати.

— Це Арабік, — прорипів біля них чийсь голос.

— Справді? — перепитав Сетчер.

— Еге. Найкращий на морі корабель, сер, — з запалом мовив чоловік у благенькому одягу та з рипучим голосом, що сидів біля них на лавці. Кепка із зламаним лякованим козирком була низько насунена на невеличке знеможене обличчя. Від нього тхнуло віскі. Еге, сер, це — Арабік.

— Дуже добрий пароплав.

— Один із найбільших у світі, сер. Я плавав на багатьох — і на Меджестік і на Тьютонік, сер, — теж хороші пароплави, але трохи гірші за цей. Тридцять років працював я офіціянтом, а тепер, на старість, мене викинули.

— Всім нам часом не щастить.

— А декому й завжди, сер. Я вважав би себе щасливим, якби міг вернутися додому. Тут не місце старим, а тільки молодим і дужим. — Він простяг скручену від подагри руку й показав на статую Волі.

— Гляньте, адже вона дивиться в бік Англії.

— Тату, ходімо звідси, мені не подобається цей чоловік, — пошепки сказала Еллен на вухо батькові.

— Гаразд, підемо подивимося на морських левів. Бувайте здорові.

— Чи не дасте ви мені на чашку кави, сер? Я зовсім вибився з грошей.

Сетчер поклав десять сентів на брудну, вузлувату руку.

— Алеж, татку, мама казала ніколи не відповідати людям, а якщо вони чіпляються з розмовами на вулиці, то кликати полісмена або тікати щодуху, бо це все ті жахливі крадії дітей.

— Мене ніхто не вкраде, Еллі. Крадуть тільки маленьких дівчаток.

— Коли я зросту, то чи можна мені буде отак розмовляти з незнайомими людьми на вулиці?

— Ні, люба, звичайно, ні.

— А якби я була хлопчиком, тоді б можна?

— А певно.

Перед Акваріюмом вони спинилися на мить, щоб глянути ще раз на затоку. Просто над ними зносився над поронами й баржами океанський пароплав, з буксирами, а катер поперед нього окутував йому прову білим димом. Кигикаючи, кружляли чайки. Сонце кремовим одсвітом обарвило верхні палуби та величезний, жовтий з чорним дашком, димар. Низка прапорців на передній щоглі весело майоріла не тлі аспідного неба.

— А певно багато людей приїхало із-за кордону цим пароплавом. Адже так, тату?

— Глянь сама. На палубах аж чорно від людей.

Простуючи П’ятдесят Третьою вулицею від Східньої Ріки, Бед Корпнінґ спинився перед купою вугілля на тротуарі. По той бік купи стояла сивоволоса жінка з мережаними торочками на блюзці та з величезною рожевою камеєю на високих грудях. Вона скинула поглядом на неголене підборіддя Бедове і на грубі руки, що звисали з обідраних рукавів жакета. Тоді Бед учув власний голос.

— Може вам треба віднести вугілля, пані?

Він переступив з ноги на ногу.

— Еге, я саме це й думаю, — мовила надтріснутим голосом жінка. — Цей негідник угляр залишив тут уранці вугілля, сказавши що перенесе його, та й повіявся десь. Певно напився. Тільки не знаю, чи можна на вас звіритися й пустити в хату?

— Я з півночі, пані, — прожебонів Бед.

— Звідки саме?

— З Куперставна.

— Гм… А я з Беффало. У цьому місті всі люди не знати звідкіля… Може ви й злодій, але що ж поробити, треба ж попереносити вугілля. Ходімо, я дам вам лопату й кошика і, якщо не насмітите в сінях і в кухні, бо там саме помито підлогу… звичайно, вугілля треба привозити тоді, коли підлога чиста… ну, то я дам вам доляра.

Коли Бед приніс першу корзину, жінка поралась у кухні. Він аж заточувався, так йому паморочилася голова з голоду, але був щасливий, що, нарешті, працює, а не тиняється без кінця-краю тротуарами, переходячи вулиці та обминаючи вози й екіпажі.

— А чому ви не маєте постійної роботи, парубче? — спитала вона, коли Бед вертався задиханий з порожньою корзиною.

— Певно тому, що я не звик ще до міста, бо народивсь і зріс на фармі.

— А чому ви прийшли до цього жахливого міста?

— Бо не міг більш зоставатися на фармі.

— Це жах, що станеться з країною, коли всі дужі, молоді люди покидають фарми й подадуться до міст.

— Я гадав, що дістану собі роботу вантажником, пані, але в доках не беруть людей. Залюбки пішов би матросом, але ніхто не хоче брати новака… І вже два дні не їв…

— Який жах! Чого ж ви, сердего, не вдалися десь до місії, абощо?

Коли Бед востаннє приніс вугілля, він побачив на столі таріль холодного м’яса, пів буханця черствого хліба й склянку молока, що вже почало скисати. Почав похапцем їсти, ледве пережовуючи, а решту черствого хліба поклав до кишені.

— Ну, як вам сніданок?

— Дуже дякую, пані, — мовив він з повним ротом.

— Гаразд. Тепер можете йти, дякую вам. — Вона поклала двадцять п'ять сентів йому на долоню. Бед глипнув на монету.

— Алеж, пані, ви казали, що дасте мені доляра.

— Зовсім не казала такого… Теж, надумали… Якщо не підете зараз звідси, гукну на чоловіка. А то вдамся й до поліції!..

Не промовивши й слова, Бед поклав гроші в кишеню й почалапав із кухні. Зачиняючи за собою двері вчув, як жінка, сердито мовила:

— Яка невдячність!

Шлунок йому схопив корч. Він знову повернув на схід і простував довгим кварталом до річки, міцно стиснувши кулаками ребра. Боявся, що почне блювати. Буде зле, якщо знепритомнію. Діставшися до кінця вулиці, ліг на купі сірої жорстви біля пристані. Із броварні, що гула неподалік, линули нудні й солодкі пахощі хмелю. Сонце полум’ям горіло на вікнах фабрики на Льонґ Айленді, спалахувало в ілюмінаторах буксирів, лягало кучерявими золотими й жовтогарячими стрічками на прудку зеленкувато-брунатну воду, мерехтіло на вигнутих вітрилах шкуни, що поволі пливла вгору течією до Пекельної Брами. Біль всередині ущух. Щось полум’янисте й блискуче, немов цей захід сонця, розливалося йому тілом. Він сів. Як добре, що я втримав обід у собі.

Світанком на палубі холодно й вогко. Якщо торкнутися бильців, то вони мокрі. Брунатна вода гавані, що тхне вмивальником, м’яко шелестить об боки корабля. Матроси розкривають люки. Гуркочуть ланцюги, стукотить паровий коливорот, де високий чоловік у синьому халаті стоїть поміж хмар пари, що, немов мокрим рушником огортає обличчя.

— Мамусю, сьогодні справді Четверте Липня?