Джон Пассос – Менгеттен (страница 12)
— Будь ласка.
Прощаючися з нею у дверях, він, здавалося, не міг випустити її руки. Вона зашарілася.
— До побачення. Дякую, що завітали, — мовила поважно.
Болдвін задурманений, спотикаючись, спускався сходами. Кров прилила йому до голови. Найвродливіша дівчина, яку я досі бачив. Надворі вже йшов сніг. Холодні пластівні боязко пестили йому гаряче обличчя.
Небо над парком рябіло куцохвостими пухнатими хмарками, немов поле білими курчатами.
— Слухай, Алісо, побіжімо цією стежкою.
— Але, Еллен, тато велів мені йти із школи просто додому.
— Боягузка!
— Але, Еллен, ці жахливі люди, що крадуть дітей…
— Я ж казала тобі не звати мене Еллен.
— Ну, нехай Еляйн, дівчина-лілея з Есталоту.
Еллен була одягнена в нову чорну картату суконьку. Аліса носила окуляри, а ноги її скидалися на шпильки.
— Боягузка!
— Дивись, які страшні люди сидять там на лавці. Ходімо! Еляйн, голубонько, ходімо додому.
— Я не боюсь їх. Я могла б літати, немов той Пітер Пен якби хотіла.
— А чому ж ти не летиш?
— Бо тепер не хочу.
Аліса стала хлипати.
— Ой, Еллен, яка ти погана! Ходімо додому, Еляйн.
— Ні, я хочу погуляти в парку.
Еллен почала сходити вниз східцями. Аліса постояла якусь мить нагорі, розмахуючи одною ногою, тоді другою.
— Боягузка! Боягузка! Боягузка! — гукала їй Еллен.
Аліса побігла плачучи.
— Я скажу твоїй мамі!
Еллен пішла асфальтовою стежкою поміж кущів, високо викидаючи ноги.
Еллен у новій картатій чорній суконьці, що мама купила їй у Герна, бігла асфальтовою стежкою, високо викидаючи ноги. На плечі нової її суконьки, що мама купила у Герна, блищала срібна брошка — будяк, Еляйн із Ляммермуру йшла до шлюбу. Наречена. Тра та-та, та-та-та, там десь у житі грає коза. У чоловіка, що на лавці, пов’язка на оці. Чорна пов’язка, пов’язка чорна. Чорний шотляндець краде дітей. Шотляндець з чорною пов’язкою шиється поміж кущів. Еллен уже не викидає ніг. Еллен страшенно боїться чорного шотляндця, що краде дітей, величезного смердючого чоловіка з чорною пов’язкою на оці. Боїться навіть бігти. Ноги обважніли й чіпляються за асфальт, коли вона намагається наддати ходи. Страшно озирнутися, бо чорний крадій дітей позаду. Коли я дістануся до ліхтаря — побіжу до няньки з дитиною. Коли дістануся до няньки з дитиною — побіжу до великого дерева. Коли дістануся до великого дерева… ой, як я стомилася! Побіжу Центральним Західнім парком і вниз улицею просто додому. Вона боялась повернути. Бігла, аж у боці їй кололо. Бігла доки у роті їй пересохло.
— Чого ти біжиш, Еллі? — спитала Ґлорія Дрейтон, стрибаючи через мотузку.
— Бо так хочу, — задихано мовила Еллен.
Заграва заходу кольору вина плямами проступала на тюлевих завісках і цідилася в блакитний сутінок кімнати. Вони стояли біля столу. Зорясті нарцизи в горщику, ще обгорненому в тонкий папір блимали фосфоричним блиском, розливаючи дух сирої землі, змішаної з гострими пахощами.
— Як гарно, що ви принесли мені квітів, містере Болдвін. Завтра я понесу їх Ґесові до шпиталю.
— Ой не називайте мене так.
— Алеж мені не до вподоби ваше ім’я Джордж.
— Дарма! А мені ваше до вподоби, Неллі.
Він стояв, дивлячися на неї. П’янкі пахощі оповивали його. Руки йому висіли немов порожні рукавички. Її поширені очі видавалися чорними, вуста тяглися до нього з-за квітів. Звівши руки, вона затулила собі обличчя. Він оповив худенькі її плечі.
— Слово чести, Джордже, нам треба бути обачнішими. Ви не повинні так часто приходити сюди. Мені не хотілось би, щоб усі старі брехухи в нашому будинку почали плескати язиками.
— Не турбуйтеся про це… Не варто ні про що турбуватися.
— Останній тиждень я поводжуся немов божевільна… Треба покласти цьому край.
— А хіба ви вважаєте, що я поводжуся розумно? Присягаюся, Неллі, що я ще ніколи не виробляв такого. Не така я людина.
Вона засміялася, показавши рівні зуби.
— Ну, щодо чоловіків, то можна й не говорити!
— Невже на вашу думку, я міг би впадати так за вами, як би не мав якогось надмірного, надзвичайного почуття до вас? Я ще нікого не кохав крім вас, Неллі.
— Так-таки й не кохав?
— Щира правда. Ніколи дотепер не думав я про кохання. Надто багато працював в університеті, щоб мати час на дівчат.
— А тепер хочете надолужити те, що втратили?
— Ой, Неллі, не треба говорити такого.
— Алеж, слово чести Джордже, я наважилася покласти край цьому. Що ми робитимемо, коли Ґес вийде з шпиталю? Я цілком занедбала дитину і все інше.
— Мені байдуже, що станеться… Ой, Неллі! — він повернув її обличчя до себе. Вони потяглися одне до одного. Вуста їхні злилися в палкому поцілунку.
— Дивіться, ми мало не перекинули лямпи.
— Ви чарівні, Неллі!
Її голова впала йому на груди. Він відчував гострий дух кучерявого її волосся. Було темно. Зеленкуваті гадючки світла з вуличних ліхтарів крутилися навколо них. Вона дивилася на нього й очі її видавались якимись жахливо й урочисто чорними.
— Ходімо до тієї кімнати, Неллі, — тоненьким, тремтливим голосом мовив він.
— Там дитина.
Вони стали осторонь одне од одного. Руки їм були холодні.
— Ходімо допоможете мені. Я винесу сюди колиску… Обережно, не розбудіть, а то почне верещати. — Голос Неллі став хрипкий.
Дитина спала. Червоне її личко було спокійне. Манесенькі рожеві кулачки стискали ковдру.
— Воно видасться щасливим, — мовив він з силуваним сміхом.
— Тихше, тихше… І скиньте черевики… Щоб не чули внизу тупотіння чоловічих ніг… Джорджі, мені не слід робити цього, але не сила моя…
— Він наткнувся на неї в темряві.
— Кохана…
Незграбно навалився, важко дихаючи.
— Пласконогий, ти дуриш нас.
— Слово чести, ні, присягаюся домовиною своєї матері, що правда. На тридцять сьомому градусі південної широти і дванадцятому західньої довжини. Можете поїхати туди й подивитися. До цього острова ми дістались у човні разом з другим помічником капітана, тоді як
— Алеж, Пласконогий, як, у дідька, вони витягли тебе звідти?
— Винесли на ношах. Хай я буду брехун, коли це не правда. А я впав з прови й потопав так само, як і старе барило
Голови відхилилися назад на дебелих шиях, вибухнув регіт, задзвеніли склянки на круглому столі, долоні заляпали по стегнах, лікті вгрузли в ребра.