Джон Пассос – Менгеттен (страница 11)
Він знов почалапав на вулицю.
Ранок став похмурий. Місто облягли олив’яні хмари. — А ну, ворушися, стара шкапо! — вигукує Ґес, смикаючи віжками голову коневі. На Одинадцятій Авеню повнісінько крижаного пилу. Гуркочуть і скреготять колеса по брукові, цокають кінські копита. З залізниці линуть дзвінки паротягу й клацання товарових ваґонів, що переходять на запасну колію. Ґес лежить у ліжку з дружиною лагідно говорячи до неї: Слухай, Неллі, тобі нічого, якщо ми переїдемо на захід? Я подав прохання, щоб мені продали землі в Північній Дакоті. Там чудовий чорнозем і ми заробим силу грошей на пшениці. Дехто там багатіє після п’яти добрих врожаїв. Дітям там здоровіше… Гей, Майку! Цей сердешний старий Майк ще й досі стоїть на чатах. Погано бути полісменом. Куди краще господарювати, мати добру фарму, свині, коні, корови та кури… Гарненька кучерява Неллі годує курчата коло дверей кухні…
— Гей, бережись! — гукнув Ґесові якийсь чоловік із тротуару. — Поїзд!
Роззявлений рот під кепі з козирком, мотляється зелений прапорець. — Лишенько, я на колії! — Сіпнув, щосили, коня. Гуркіт розчавлює його візок. Ваґони, кінь, зелений прапорець, червоні будинки закрутились і розсипались у темряву.
III. Доляри
Юнак з худим обличчям, з сталевими очима й тонким орлячим носом сидів одкинувшись на обертовому стільці, поклавши ноги на новенький стіл з червоного дерева. Кольор обличчя йому був хоробливий, а вуста пухкі. Крутячись на стільці, роздивлявся подряпини, що лишились од його черевиків на фанері. До дідька! Мені байдуже. Тоді так раптово випростався і сів, що заскреготів ґвинт на стільці. Вдарив себе стуленим кулаком по коліну. — Наслідки! — вигукнув він. — Три місяці витираю я вже цей стілець… Яка користь з того, що я скінчив правничу школу й маю дозвіл виступати на суді, коли я не маю клієнтури? Насупившись, глянув на визолочені літери на матовому склі дверей:
НІВДЛОБ ЖДРОЖД ТАКОВДА
— Нівдлоб! До дідька! — зірвався на ноги. — Я вже три місяці читаю цей проклятий напис задом наперед. З глузду можна з’їхати! Треба піти поснідати.
Обсмикавши камізельку, змахнув носовичком цятки пороху з черевиків, а тоді, надавши своєму обличчю виразу надмірної заклопотаности, похапцем вихопився з контори, збіг сходами й попростував вулицею Мейден Лейн. Насупроти ресторану побачив верхній рядок екстренного випуску газети:
Оґестос Мак-Нійл 4-та Західня вулиця, № 253, що розвозив молоко від молочної компанії «Ексцелсіор» зазнав дуже тяжкого каліцтва сьогодні вранці, коли вантажний поїзд вертався центральною нью-йоркською колією.
Адже залізницю можна притягти до права. Слово чести, я мушу знайти цього чоловіка й підбити його, щоб він удався до суду… Ще не прийшов до пам’яти… Може помер. Тоді його жінка ще більш має підстав складати позов на залізницю… Треба сьогодні ж над вечір піти до шпиталю… Поки інші посіпаки ще не похопилися. Рішуче вкусив хліба й почав люто жувати його. Або ні! Піду краще додому й довідаюся, чи немає у нього дружини, матері, або яких родичів… Вибачте, місис Мак Нійл, що я втручаюся. У вас дуже тяжке лихо, але я мушу дещо запитати саме тепер!.. Еге, я веду дуже великий процес… Випив каву й сплатив рахунок.
Ненастанно повторюючи: 253-я Західня вулиця, він найняв екіпаж до Бродвею. Простуючи 4-ою вулицею на захід, перетяв Вашінґтон Сквер. Дерева розпростерли тендітні пурпурові гілки на тлі сіро-блакитного неба. Будівлі з величезними вікнами по той бік палали рожево, байдуже, багато. Найкраще місце оселитися адвокатові з великою забезпеченою клієнтурою. Еге, побачимо. Перетяв Шосту Авеню й попростував брудною Західньою околицею міста, де смерділи стайні, а на тротуарах валялися покидьки й повзали діти. Який жах, жити тут поміж некультурних ірляндців і всяких інших чужинців — брудного накипу всесвіту. У дверях будинку № 253 було кілька дзвінків без карток. Жінка з смугнастими рукавами, закоченими на ковбасуватих руках, висунула у вікно сиву розпатлану голову.
— Чи ви часом не знаєте, де тут живе Оґестос Мак-Нійл?
— Він тепер лежить у шпиталі. Де ж йому більше бути?
— Я знаю. А хіба у нього немає тут родичів?
— А що ви хотіли?
— У мене невеличка справа.
— Ідіть на верхній поверх, там живе його дружина, хоч, мабуть, ви не зможете побачитися з нею, бо сердешна страшенно журиться за чоловіком, — вони всього півтора роки як побралися.
На сходах були сліди брудних ніг, а де-не-де розсипаний був попіл. Побачивши наверху нещодавно пофарбовані в темнозелене двері, постукав.
— Хто там? — спитав жіночий голос, що, вчувши його, він злегка здрігнувся. Мабуть молода.
— Чи дома місис Мак-Нійл?
— Дома, — долинув той самий голос. — Хто це?
— Я в справі випадку з містером Мак-Нійл.
— У справі цього випадку? — двері обережно відхилилися.
У неї був гостро зрізаний перлово-білий ніс і таке саме підборіддя й копиця хвилястого червоняво-каштанового волосся, що крутилося невеличкими пласкими кучерями над високим узьким чолом. Сірі очі гостро й підозріло глянули просто йому в обличчя.
— Можу я поговорити з вами якусь хвилину в справі містера Мак-Нійла? Бачите, є певні закони і я вважаю своїм обов’язком повідомити вас про них… До речі, сподіваюся, що чоловікові вашому краще.
— О, так! Він незабаром вернеться додому.
— Можна мені увійти? Про це відразу не розкажеш.
— Гадаю, що можна. — Пухкі її вуста розтяглися у лукаву посмішку, — гадаю, що ви не з'їсте мене?
— Ні, слово чести, ні! — трохи нервово засміявся він.
Вона провела його до темної вітальні.
— Я не відчинятиму вікониць, щоб ви не бачили розгардіяшу.
— Дозвольте зазнайомитися, місис Мак-Нійл. Я Джордж Болдвін, улиця Мейн-Лейн, 88. Моя спеціальність — випадки, такі як ваш. Спробую з'ясувати все коротенько. Вашого чоловіка переїхали, мало не вбили, через злочинну недбайливість службовців Нью-Йоркської Центральної залізниці. Це цілком поважна й законна причина, щоб скласти позов супроти Залізничої компанії. Потім ще маю підстави думати, що молочна фірма «Ексцелсіор» забажає відшкодовання за втрату коня, візка і т. ін.
— На вашу думку і сам Ґес теж може одержати відшкодовання?
— Безумовно.
— Скільки, ви гадаєте, він може дістати?
— Це залежить од того, чи дуже його скалічено, від ставлення суду і, можливо, від спритности адвоката… Гадаю, приблизно, десять тисяч долярів.
— А самі ви не вимагатимете грошей попереду?
— Гонорар адвокатові рідко оплачується раніш, ніж справа доходить до щасливого кінця.
— А ви справді адвокат? Щось надто ви молоді, як на адвоката.
Сірі очі метнули на нього швидким поглядом. Обоє засміялися. Він відчув, як його залила якась невимовно тепла хвиля.
— Еге, я справжнісінький адвокат. Спеціалізувався саме на таких випадках. У вівторок на минулому тижні одержав шістнадцять тисяч долярів на користь клієнта, що його збив з ніг кінь на поворотці. І саме тепер, як і вам, може, відомо, йде аґітація за те, щоб упорядкувати рух на Одинадцятій Авеню. Отож, це дуже слушний час.
— Слухайте, ви завжди говорите так, чи тільки у ділових розмовах?
Він засміявся, відкинувши назад голову.
— Сердешний, старенький Ґес, я завжди казала, що йому щастить.
Із-за переборки долинув тоненький плач немовляти.
— Що це?
— Дитина. Весь час тільки те й знає, що верещить.
— То у вас є діти, місис Мак-Нійл?
Це якось розхолодило його.
— Тільки одне… а ви гадали як?
— Ваш чоловік у шпиталі швидкої допомоги?
— Так. Я думаю, вони пустять вас до нього поговорити про справу. Він жахливо стогне.
— Якби ще можна було дістати кількох свідків…
— Майк Дойні бачив усе… Це полісмен… Він приятель Ґесові.
— Присягаюся, це певне діло… Ми виграємо в суді… Я піду просто до шпиталю.
З другої кімнати знову долинув вибух плачу.
— О, це пискля! — прошепотіла вона, скривившися. — Нам дуже в пригоді стали б гроші, містере Болдвін!
— Ну, я піду! — Він узявся за капелюха. — І, звичайно, зроблю все, що тільки в моїй силі. Чи можна заходити часом до вас повідомляти про те, як посувається справа?