Слухняно всілись на свої місця
І вкрилися лісами й руном трав;
Луги і луки усміхнулись цвітом.
Коли се взріли Божі вороги,
То в розпачі черпаючи надію,
Знов злісно скупчилися для війни.
Такі-то звихнуті небесні духи,
Така гординя – вперта і сліпа!
Їй докази і чудеса – ніщо;
Не кається, узрівши Божу славу,
А в муках заздрощів, чадних, спекотних,
Уперто зазіхає на Найвище,
Хапається за силу, за брехню
В надії, що колись-то переможе
Самого Бога та Його Месію,
А ні – сотворене все зруйнувавши,
Здихатиме. У вирішальний бій
Пішла без страху сатанинська Сила,
Тверда й глуха. Тоді сказав Син Божий:
«Мої сяйні Святі, спиніться тут.
Ви, збройні Ангели, перепочиньте.
Хоробру вашу вірність бачив Бог
І оцінив. Усе, що вам дано
Творцем, ви виявили тут достойно,
Непереможні. Проклятих же сих
Рука Усеверховна покарає,
Бо кара-мста лиш Богові належить
Чи Обранцеві Божому. Її
Бог передав Мені. Йому в цей день
Не треба многих армій чи оружжя.
Вам дано споглядати Божий гнів,
Який проллє на сонмище безбожне
Моя рука караюча. Не вас —
Бунтівники зневажили Мене,
Що наш Усемогутній Вседержитель
Мені найвищу владу дарував.
Отож пізнають те, чого хотіли:
Поміряються силою сьогодні
Всі разом проти Мене одного.
Се кодло тільки силу визнає,
А не величчя. Хай же знає Силу».
Так мовив Божий Син, і потемніло
Від гніву страшного Його лице,
І Херувими розпростерли крила,
Цятковані зірками. Тінь жахна
Покрила Небеса. Заобертались
Із гуркотом, мов водопаду рев,
Страшні колеса. Божа колісниця
Помчала ураганно на врагів,
І Він у ній, похмурий, наче ніч.
Підвалини небесні задвигтіли
Навколо непорушного Престолу
Господнього, й Син Божий налетів
На ворогів. В Його правиці зблисли
Невідворотні десять тисяч громів
І ринули у гущу нечестивих.
Ті, вражені, зсудомлено заклякли
Й повипускали зброю з рук. А він
Громовогненно по щитах, по зброї,
По ошоломлених їх головах, по тронах,
По розпростертих чорних Серафимах
У Колісниці мчав, поки вони
Не застогнали: «Хай би знову гори
На нас звалилися й сховали нас!»
Та не вгавав град громоносних стріл,
