Проте у духів етерична плоть
Не розпадається. Лиш сукровиця
Ефірна з рани бризнула й залляла
Золотосяйний панцир. Звідусіль
Вождю на поміч поспішили друзі.
Найхоробріші вої захистили
Пораненого й на щити поклавши,
Внесли у колісницю, що поодаль
Чекала. Сатана оскаженіло
Ригав прокляття й мучився в гордині:
По битві бо збагнув: ще мало сил,
Щоб посягати на Найвищий Трон.
А рана вигоїлась! Бо у духів
Не те що у людей: коли в людини
Пошкоджені легені, серце, мозок
Чи інші органи, вона загине.
А духи невразливі, мов повітря.
У них бо кожна й найдрібніша частка
Бринить життям: являє серце, мозок,
Мисль, зір, слух, дотик – всі чуття. Тож їм
Дано перебудовувати вільно
Плоть власну: органи її та члени.
Рідинні та тужаві речовини
Та розмаїтість форм і барв… Тим часом
На протилежному околі битви
Нестримні Гавриїлові війська
Глибоко врізувалися в ряди
Молохові, а той метав погрози
Зухвалі – що захопить Гавриїла
Й поволоче, закутого в залізо,
При колісниці до самого Бога,
З Престолу скинутого. Та небавом
Меч Гавриїлів Молоха розсік
До пояса, і той з утробним риком
Тікав посрамлений. На іншім полі
Архангел Рафаїл, з ним Уриїл
Здогнали й подолали Асмодея
Й Адрамелеха – демонів царів.
У лати, адамантові окуті,
В самообожнюванні гордовиті,
Ті демони не знали меж, аж поки
Їх панцирі потрощені і рани
Та переляк поклали їм межу.
А запальний Архангел Абдиїл
На полчища ворожі налетів
І лютих Аріела й Аріоха,
А потім Раміела розгромив.
Подібних можна й тисячі назвати,
Однак прославлені на Небесах
Не потребують людської хвали,
А ті, що йшли війною проти Бога, —
Ті у боях відзначились не менше,
А в прагненні до слави навіть більш, —
Їх імена закреслено навіки
Й покрито тьмою забуття. Бо сили,
Що піднялись на Правду й Справедливість,
Не гідні слави! Осуд і ганьба
Повік роковані їм! Та вони
Хоча безслав’ям славитись жадають.
Тож покладем на їхні імена
Печать. Хоробре військо Сатани
Спіткнулося – і закульгала битва,
Розладнана: потрощене оружжя
І купами на купах колісниці,
Під ними вершники й вогненні коні;
