Вподібнював до Божого престолу,
Що на Горі Святій, ще й назву дав
Своєму витвору «Гора Нарад».
Тож поскликав туди своїх найближчих
Немовбито порадитися, як
Достойно зустрічать Царя Царів,
І промовляв до них зухвало так:
«Князі, Керманичі, Вожді, Владики!
Ще поки сі звання величні – наші
І означають Суть, не звук пустий!
Учора коронація нова
Дала Помазаникові всю владу,
А нас підніжками Царя Царів
Поставила. Отож ми поспішали
Опівночі до наших володінь
Розважливо порадитися: як нам,
З якими почестями зустрічати
Царя новітнього, який гряде
Приймати ще небачені поклони
Й схиляння запобігливе до стіп
Помазаних – принизливе; тепер
Принизливе удвічі, бо владарство
Вже не Один, а Вдвох (той Другий єсть
Подоба Першого) проголосили
Пихато й своєвільно… Що, як ми,
Гуртом, порадившись розважно, скинем
Ярмо? А чи схилятимемо шиї
І будем гнути спини та коліна
Ми – Жителі Небес, а не раби;
Хоча не рівні між собою – вільні
І горді рівністю в свободі. Ранги
Чи титули не вадять нашій волі
А виявляють суть її. Хто сміє
І по якому праву стать над нами,
Собі подібними, Царем?! Хай Він
Переважа нас силою чи блиском,
Але чого жбурляти нам в лице
Укази та нав’язувать закони?
Пощо закони нам? Закони – в нас.
І нащо нам згинатись у поклонах,
Виспівувать по-рабському «Осанна»,
Як духом ми не Слуги, а Владики?!»
В зухвальстві гордім Сатана дійшов
До краю, й огухали його усі.
Враз рвучко підхопився Абдиїл —
Один із Серафимів, котрий ревно
Й покірно славив Бога. Він у гніві
Промову виголосив запальну:
«Яке блюзнірство і яка зухвалість!
О, скільки тут облудної гордині!
Такого ще не чули Небеса
Й не сподівалися почуть од тебе,
Що возвишавсь над іншими. Невдячний!
Як смієш ти, хулителю, чорнити
Найвищу Божу волю і присягу,
По котрій Син Всевишнього Єдиний
Спадкує Отчий скіпетр і прийме
Поклони всіх Небес, як Цар Царів?!
Ти кажеш: се сваволя й беззаконня
Вознести Одного над усіма
Йому подібними. Так ти ще хочеш
Твої закони встановлять для Бога?
Ти сперечаєшся про волю з Богом?
Ти – з Богом, котрий сотворив тебе
І Небеса й всьому поклав границі,
