Побудь ще з нами». Так прохав Адам,
І Рафаїл, помовчавши, почав:
«Першолюдино! Як тобі збагнути
Діла небесні?! Як мені донести
До вух земних незносливо тяжку
І недоступну людській мові повість
Про дії духів, що були славетні,
Поки були покірні. А пішли
Війною на Царя Царів – і впали.
Утаємничувати вас в Небесне —
Хіба законно це? Втім, у науку
Тобі наважуся. Про все, що людям
Несила уявити, розповім,
Небесне уподібнивши земному,
Для вас доступному, яке, можливо,
Є тільки тінь небесного. Колись
Ні Всесвіту, ні Раю не було.
Тоді, де розпростерлося це Небо
І зосередилася ця Земля,
Владарював безкраїй дикий Хаос.
В той час, одного дня – припустим це,
Бо час є мірою тривалости і руху
Одвічного. Хай так: одного дня,
Коли небесний виповнився рік,
На виклик до Найвищого Престолу
Величні сонми Ангелів злетілись:
Сяйних загонів сотні сотень тисяч
На чолі з ієрархами. Знамена
Багатоступеневих ієрархій
Неізчислимими громадами. Отець
Небесний і праворуч Його Син
На недосяжнім Троні, на Горі
Богопрестольній у сліпучім сяйві
Незримі. Голос Божий пролунав:
«Вслухайтесь, Ангели, нащадки Світла,
Князі, Правителі, Вожді і Сили!
Ось повеління вам на віки вічні:
Я проголошую Мойого Сина
Єдиного – Месією, Моїм
Помазаником, над всіма Главою.
Він одесную в Мене. Клянусь собою:
Всі Небеса поклоняться Йому
І в Ньому визнають свого Владику,
Мого Намісника. Єдині духом,
Возрадуйтеся у Спільноті Вічній!
Хто ж не покориться Моєму Сину,
Той непокору викаже Мені,
Одкинутий назавше од Творця,
Провалиться у пітьму безпросвітну,
Де скнітиме, непрощений, повік».
Таке прорік Усемогутній. Всі
Словам сим одностайно були раді
Немовбито. Насправді – не усі.
Той день, як інші урочисті дні,
Ми провели у співах-хороводах
Навкруг Богопрестольної Гори,
І в тому дійстві був таємний смисл.
Се – як планет паради й хороводи
Орбіт у вашім Небі; мов свавільні,
Та в сутності їх злагода велична
Бринить гармонією, що втішає
Самого Бога. Наближався вечір.
(У нас свої є ранки й вечори.
Вони врізноманітнюють приємно
Небесний час.) Ми сіли до вечері,
