Прокрався в Рай (для духів – ти се знаєш —
Нема тілесних перешкод), його,
Хай би в яку личину він ховавсь, до ранку
Я вистежу», – запевнив Гавриїл.
Останній промінь сонячний навскісний
Торкнувся скель. На ньому Уриїл,
Архангел Сонця, до свого Світила
Помчав. А Сонце разом з небозводом
(Хто зна, чи й справді так?) перемістилось
На ніч ген за Азорські острови.
Чи, може, обернулася Земля,
А непорушне Сонце золотило
Та зодягало у багряні шати
Свій хмарний почет. Непомітно вечір
Спустився й, лагідно протерши руку,
Усе окутав сірим покривалом
І тишею. Притихли звір і птах
У лігві чи в гнізді. Лиш соловей
Закохано витьохкував до ранку,
І в небі іскрились живі сапфіри
Зірок. Їх вивела зоря Вечірня —
З усіх найяскравіша. Далі Місяць
Піднявся царствено і посріблив
Усе навкруг. Адам озвавсь до Єви:
«Кохана подруго! В нічні години,
Коли все спить, пора заснути й нам.
Як день і ніч, так труд і відпочинок
Дарує Бог. На все своя пора.
Окроплені вечірньою росою
Склепляються повіки. Відпочинок
Миліший нам, ніж звірам. Ті – гуляють.
А людям треба день у день трудитись
Душею й тілом. В цьому наша гідність
І Богова турбота про людей.
Тварини не звітують перед Богом,
Бо не доступна їм розумна праця.
А ми, як тільки вранішнє проміння
На сході зблисне, станем до роботи
Приємної – наводить лад в Саду.
Ти бачила: знов вибуяло гілля;
Алею знов перечепили хащі,
Мов сміючись, що нам бракує рук
І не встигаємо їх розчищати;
Он наросли замети з пелюсток;
Там знов живиця розтеклась по стежці…
Але вже ніч. Ходімо, люба, спати».
У відповідь проворкувала Єва:
«Мій Повелителю, я не перечу
Твоїм словам – так повелів Господь.
Бог – твій закон, а ти є мій закон.
Се знати – для жони найвища мудрість
І похвала достойна. Нам удвох
Так любо й непомітно плине час,
Що радісні мені і світлі ранки,
Їх свіжий подих, щебетання птаства
Під Сонця життєдайного промінням,
Що виціловує плодючу Землю:
Ряхтить роса, бубнявіють бруньки,
І розпускаються стобарвні квіти,
Й круглішають плоди. Вдихаю силу
Землі по зливах щедрих і радію,
Як ніч влягається до сну і кличе
Нам на утіху пісню солов’я;
Й сполоскана у місячному сяйві,
Вгортається у самоцвітну шату
