Джон Мильтон – Утрачений рай (страница 42)

Окрилений надією, помчав І приземлився на горі Ніфат.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

Уздрівши Едем, опинившись поблизу того місця, де зараз лише йому самому випадає спробувати утнути сміливий випад супроти Бога й Людини, Сатана переживає численні вагання й усумніви, усілякі пристрасті, страх, заздрість і відчай, але зрештою утверджується в злі, летить до Раю (тут змальовано його вигляд і розташування), перетинає межу й умощується, прибравши образ баклана, на Дереві Життя, бо ж воно в тому саду найвище, аби роззирнутися надовкола. Тут наводиться опис райського саду. Ось він уперше бачить Адама та Єву, дивується їхній досконалій тілобудові й щасливому їхньому стану, одначе ж не відмовляється від свого рішучого наміру призвести їх до гріхопадіння. Він підслуховує їхню розмову й довідується, що їм заборонено споживати плоди з Дерева Пізнання, а кара за порушення тієї заборони – смерть. Тож він вирішує покласти порушення цієї заборони в основу свого задуму спокусити першу пару людей. На якийсь час він полишає Адама з Євою, аби іншими хитрощами дізнатися більше про їхнє становище. Тим часом Уриїл, спустившись на сонячному промені, остерігає Габріеля, якому доручено чатувати при брамі Раю, що якийсь лихий дух вирвався з Безодні й опівдні, прибравши подоби доброго ангела, перетнув його, Уриїла, сферу та попрямував до Раю, але виказав сам себе своїми лютими жестами на горі Ніфат. Гавриїл обіцяє розшукати порушника до ранку. Наближається ніч, і Адам з Євою перемовляються про те, щоб іти на спочинок. Далі описано їхню оселю, як вони моляться перед сном. А Гавриїл, зібравши докупи нічну сторожу, велить чатовим обійти Рай; двох дужих ангелів посилає до Адамовоїоселі, аби ті не попустили, щоб Лихий Дух заподіяв Адамові та Єві яке зло під час їхнього сну. Там ті двоє і спопали його, коли він саме нашіптував сплячій Єві на вухо свої спокуси. Хоч як Сатана опирався, а чатові таки привели його до Гавриїла. Той почав допитувати його, але Сатана, готуючись учинити опір, давав глузливі відповіді. Знак із Небес його стримує, і порушник летить із Раю геть.

О, чом тоді не пролунав з Небес, Як у видінні Апокаліптичнім, Той голос: «Горе вам, жильці Землі!» Розгромлений удруге Змій Пекельний Свою поразку люто він помщає На людях! О, коли б то Прабатьки Вселюдства знали, що одвічний Ворог Прийшов на Землю, – не були б у пастці І Рай не був би втрачений! Тим часом Архирозтлитель Сатана добрався До Раю наших праотців невинних, Аби їх, легковірних, спокусити Й занапастити зганьблених – із помсти Творцеві за свої поразки й Пекло. Та успіху своєму він не радий. Дарма, що до кінця дійшла мандрівка, Дарма, що, мов диявольська машина, У ньому клекотала зненавида, Що вибуха сама від себе, – жах І сумніви розшарпують його, Й глибоко в ньому колобродить Пекло, Яке в собі й круг себе носить вічно І не втече од Пекла, як од себе. Озвалися заглушувані вперто Сумління, розпач і згадки про давнє: Ким був колись, ким став тепер, ким стане — В падіннях ще стражденнішим і гіршим. Понуро позирав він на Едем, Що тихо мрів у радіснім безжур’ї; Печально переводив погляд вгору До Сонця щедро сяйного в зеніті І мовив у тяжкій задумі: «Сонцю! Владико неба, золотокоронне! Ти воцарилося над Світом сим, Потьмаривши зірки, неначе Бог. О! Я ненавиджу твоє проміння, Що роз’ятрило спогади гіркі, З яких упав я високостей – вищих Од тебе і зірок. Там жив у славі, Докіль Пиха й Гординя не підбили Підняти бунт проти Царя Царів. З якої речі? Він же сотворив Усе, усіх, і світлого мене; Всім дарував добро; не докоряв І службу дав усім легку. Що легше, Як воздавати славу і подяки Тому, хто найдостойніший? А я За те добро плекав ненависть; Я – серед Ангелів Його найвищий — Зневажив послух. Думав: тільки крок, Один лиш крок – і стану вище Його, І викреслю назавше вічний борг Подяк і славослов’я! Невтямки Було мені, що живемо всі в Ньому, Що славлячи, єднаємося з Ним І вдячністю погашуєм борги. Якби ж то я не був такий великий — Щасливим був би; не зазнав би мрій У сонмі інших непримітний служка Без поривань високих… Ні, не те! Тоді на Небі бунт підняв би інший