Величну постать Ангела – того,
Що потім Іоан-Апостол бачив
На Сонці. Ангел задививсь у даль
Ген попереду Демона. Світився
Круг голови його небесний Німб,
Мов золота тіара; за плечима
Розмаялось у променях волосся
Позаду крил гігантських. Він стояв
Немовби на сторожі чи в задумі,
Глибоко зосереджений. Злий Дух
Враз стрепенувсь від радощів: (от хто
Покаже шлях у Рай до тих Людей
Щасливих!). От коли його мандрівці
Прийде кінець жаданий, от коли
Почнеться людське горе. Сатана,
Аби, уникши небезпек, скоріш
Дійти мети, перемінив свій вигляд:
Подобу ангелочка він прийняв,
Що на обличчі юну соромливість,
А в постаті тендітній вірний послух
Виказує – перевертень фальшивий!
З-під діадеми кучерики світлі
Вилися коло ніжних скроней; крила
Ряхтіли в різнобарвних переливах
Та в іскрах золотих; і туніка легка,
Вперезана до льоту, і в руці
Кілочок срібний. Чемно підійшов
До Ангела величного, і той
Сяйнув лицем до нього. Сатана
Впізнав у вартовому Уриїла —
Одного із Архангелів семи,
Наближених до Божого Престолу.
Вони, як очі Бога, озирають
Простори Піднебесся, Всесвіт, Землю,
Напоготові виконать накази
Творцеві скрізь: у піщаних пустелях
Чи у морях глибоких. Сатана
Озвався перший: «Світлий Уриїле,
Найближчий до Господньої Оселі,
Ти сповіщаєш Божу волю. Слава
Твоя й сюди сягає – Посланця
Високого, бо ти, мов Боже око,
Сюди навідуєшся оглядати
Новосотворений сферичний світ.
О, як же невимовно я хотів би
Оглянути сей дивовижний витвір,
А над усе – побачити Людей,
Його улюблених найменших діток,
Задля яких се диво виростало.
Тож полишивши херувимські хори,
Я аж сюди домандрував! Пресвітлий
Архангеле! Благаю: розкажи,
У котрій з сих величних сфер є дім
Людський? Чи, може, сталої домівки
Не мають люди і вона є скрізь
У сих дивах? То чи не зміг би я
Нехай здаля, хоч би краєчком ока,
Коли не можна зблизька, подивитись
У захваті на ті чудні істоти,
Що їм Великий наш Творець ласкаво
Дарує свій прекрасний новотвір.
Поглянувши, ми воздамо належну
Хвалу Створителю, що справедливо
В безодню Пекла кинув ворогів
Отих збунтованих і рівновагу
