Рокований суворим Божеством
На Смерть і Пекло, якби-то Божий Син
Від повноти небесної любови
Своє не мовив найдорожче слово:
«Ти, Отче, обіцяєш людям ласку.
То хай же найкрилатіша з усіх
Твоїх благовістителів, вона
Знайде дорогу до Людей, нежданна,
І стане найдорожчою тоді,
Коли їм, занепалим у гріхах,
Не буде відкіля просить підмоги.
Тоді Людиною Я стану. Сам.
Лишивши Отче Лоно, прийму Смерть
Вдоволено. Нехай тоді на мене
Впаде Твій гнів. Хай Розпаду коса
Мене гвалтовно скрутить – не назавше,
Бо маю Я в Тобі непогасиме
Життя. Тож Смерть візьме у мене тлінне
Людське – як Викуп. Непорочну ж Душу
Не годен Розпад заторкнуть. О, ні!
З могили Я постану в Отчій Славі,
Навік зламавши те смертельне жало,
Її сим покалічу Розпад – він одступить.
Тоді здолаю Пекло й Сили Тьми
Поволочу, закуті у кайдани.
Поглянувши з Небес, Ти усміхнешся,
Коли пощезнуть Наші вороги
Й останній межи ними – Розпад-Смерть,
Чиє трухляччя Я жбурну в могилу.
По тому в урочистім сонмі душ
Врятованих вернусь на Небеса
І по розлуці довгій знов побачу
Лице Твоє уже без тіні гніву,
А повне благодаті примирення
І світлих радощів на віки вічні».
По сих словах Господній Син умовк.
Його мовчання, сповнене любови
До смертної Людини, промовляло
До Бога, упокорено ждучи
В самопожертві лагідній велінь
Великого Творця. В зачудуванні
Затамували подих Небеса,
утаємничувані в незбагненне,
Коли у відповідь Всевишній мовив:
«О, Примирителю Землі й Небес,
Вселюдства Спасе і Моя Розрадо!
Ти добре знаєш, Сину: Я люблю
усі Мої творіння і найбільше
Останніми сотворених Людей.
Як задля них Себе від Мого лона
І від правиці Отчої відлучиш,
Щоб рятувать їх занепапий рід, —
Тебе на час я втрачу. Ти зіллєшся
З їх кволою природою і станеш,
Як всі земно народжені, земним.
У лоні Діви чистої зачатий,
Один із тьми Адамових нащадків,
Главою станеш ти нового людства.
Бо як через Адама всім загибель,
Так через Тебе буде їм спасіння,
Як од нового кореня. Нема
Рятунку іншого. Адам паде,
Й вина його впаде на всіх нащадків.
А беручи вину на Себе їхню,
Очистиш тих між ними, хто зречеться
