Жіночім визріє й оновить Людство,
Щоб ви жили іще багато літ,
Поєднані у вірі й спільній долі
Сумній, не забуваючи про те,
Що пережито – гірше; буде – краще».
Архангел далі не зронив ні слова.
Спустилися униз. Адам побіг
До Єви в затишок. Вона не спала.
Його зустріла радо: «Я вже знаю,
Відкіль ти поспішаєш і куди.
Бог йде у наші марення й віщує
У снах. Коли згорьована й сумна
Заснула я, то мов нівідкіля
Примарилися радощі й добро.
Ходім, Адаме – я не зволікаю.
3 тобою разом йти – для мене Рай;
Лишуся тут, без тебе Рай умре,
Бо ти для мене – все від того часу,
Як через мій свавільний гріх назавше
Цей Рай утрачено. Зате утіху
Мені, що недостойна Раю, дано:
Колись-то жінчиного лона плід
Одкриє всім оновлення і Рай».
Тут змовкла Єва і замовк Адам,
Бо понад ними височів Архангел,
А з пагорба на овиді пливла
До них вогненна варта Херувимів,
Немов іскриста повінь. Так під вечір
В промінні пригасаючого Сонця
Накочується від ріки туман
І оступає в полі трударя,
Що повертається додому. Меч
Зметнувсь вогненно вгору, наче грізна
Комета чи то жаробризний смерч
У Лівії, що ніжно так і тепло
Випалює. Схопивши двох за руки,
Ангел потяг людей до Східних брам
Едему, звідти – круто вниз і щез.
Оглянулися. Східний виступ Раю —
Недавньої, щасливої домівки —
Ярів у кружних вимахах меча.
Широкі брами охопила Варта
Вогнисто збройна. Прапрапредки Людства
Заплакали. Та скоро втерли сльози,
Бо перед ними простирався світ,
Де вільно обиратимуть дороги
Під оком Провидіння. Стисши руку
Адамову, сумна, покірна Єва
Пішла з ним по нетоптаній землі.
ПРИМІТКИ
КНИГА ПЕРША
1. У першому реченні заспіву окреслена тема і пафос «Утраченого раю»: предковічний людський непослух авторитарним людським обмеженням (першій людині було заборонено споживати плоди дерева пізнання добра і зла); гіркий «смак» (себто наслідки) вільного досвіду-пізнання, замішаного на емоціях, та віра в остаточну творчу велич і торжество людини.
5. Великий муж – тут, згідно з християнським ученням, Месія, «син Божий».
Характерно, що Мілтон, визначаючи тему і пафос твору, вказує виключно на людські ознаки Месії. Гуманістичний зачин: все від людини і в людині.
7. Благословенна Муза – у давньогрецькій міфології одна з богинь-покровительок мистецтв і наук. Згадуючи її поруч з Месією, Мілтон з перших же рядків твору дає зрозуміти, що для нього біблійні й міфологічні посилання – лиш образно-поетична умовність. Адже трохи далі він зараховує всіх давньогрецьких богів до армії злих духів, отже, згадавши Месію, тут же молиться дияволові. Втім, і саме звертання до Музи – традиційна умовність, майже пародійна, оскільки так починались античні поеми «Іліада», «Одіссея», «Енеїда» та їх численні наслідування.
8—11. В народі обраному пастуха // на горі Синаї// чи потім на Сіоні. – Давні читачі поеми одразу розуміли, що тут, згідно з біблійною легендою, йдеться про давніх євреїв та їхнього рятівника з єгипетського полону Мойсея, якому Бог на горі Синай передав оповідь про створення світу та про перших людей.
Сіон – релігійно-адміністративний центр стародавнього Єрусалима, звідки поширювалися публіцистика та поезія, що потім частково увійшла до Біблії. Щодо «обраного народу», то первісні племена – творці міфів та релігій – мали своїх племінних богів. «Він – наш бог, а ми його народ». Цю думку не раз повторюють у Біблії. Сповнений напруженого смислу, вираз «обраний народ» не раз зустрічається в поемі Мілтона.
14. Од Гелікону вище… – вище од міфологічної прописки богів мистецтв
15. наук і ремесел (Гелікон – назва гори в середній Греції). Поет декларує зухвалу грандіозність свого задуму.
16. А ще більш Ти, о Духу, що у людях… – тут життєве і творче начало у всесвіті та в людині; для теологів – уособлення Бога; в Біблії іноді втілюваний в образі голуба – мирного і плодючого птаха, доброго вісника. Мілтон, використовуючи цей символ, теж одмежовується од церковщини («над святині») і створює величавий, космічних масштабів образ життєдайности.
23. Ожить //Дозволь померлому і засіяти// Погаслому в мені… – глухі натяки поета на власну вимушену пасивність та фізичну неміч, зокрема сліпоту.
34. То – Змій пекельний//ізвів//Праматір людства. – За біблійною легендою, перша у світі жінка Єва покуштувала заборонених плодів з дерева пізнання Добра і Зла й почастувала ними свого чоловіка Адама, після чого «відкрились їм обом очі». За це Бог тяжко скарав перших людей і все людство.
49. Корчились од болю, // Що завдає не так вогонь, як думка. – Пекло має в поемі два плани: об’єктивний – безодня, вогонь, вулкани, землетруси тощо, та суб'єктивний: душевні муки розбитої, але не скореної гордині, скованих сил тощо. Суб’єктивний план – основний; об’єктивний – є його віддзеркаленням і виразом. Тому-то фізичні картини пекла в поемі постійно змінюються в напрямі і мірою того, як приречені на страждання духи гуртуються, шукають виходу і знаходять його. Тоді фізичне пекло переливається (в останніх книгах поеми) в історії людства.
72. Вельзевул або Баал-зебуб – буквально: «владар храму»; за іншим омонімічним значенням: «владар мух» – у примітивних скотарських віруваннях бог роїщ, які морять худобу та людей. Про нього є згадка в Біблії. Пізніше Євангеліє перетворило його на «князя дияволів».
75. Сатана – буквально: «супротивник», «ворог»; у Біблії – один із «синів Божих», наближених до самого Творця. Сатана за дорученням Бога мучить людей садистичними випробуваннями спокусами. В Євангелії їм'ям Сатана зветься колишній близький до Бога архангел (себто старший ангел) Люцифер (буквально: «Світоносець») після того, як він збунтувався проти Бога, очоливши третину небесних сил, і був скинутий з небес. Раніш у Біблії Світоносцем звано вавилонського царя. В «Утраченому раї» Сатана більш художньо довершений та багатогранний – отже, по-людському привабливіший, ніж сам Господь Бог; останнього в поемі не минула доля багатьох «абсолютно» позитивних персонажів великої літератури.
