481-485. Бундючний почет… // Розбрівсь… // у звірів..//І порозбещував… – У давньому Єгипті Озіріс, Ізіда та їхній син Гор – головні боги Неба – Сонця і Землі-Плодючости та їх синтезу; численні інші боги втілились у звірів, птахів, плазунів. Грецькі міфи пояснювали це необхідністю ховатись од повсталого титана Тифона. За Біблією, євреї під впливом єгиптян теж зробили собі ідола – золоту скульптуру теляти (Вихід, XXXII:4). Звідси вираз «золотий телець», що в Мілтона (також і нашій мові) символізує владу золота й оскотинення людини.
487—488. Цар їх Відступник…//зображав…//биком//Єгову гнівного. – За Біблією, бог Ізраіля, демонструючи свою могутність та благовоління до євреїв і попередивши їх про це, – одної ночі «пройшов над Єгиптом» і вбив там усіх первонароджених: «від первородного фараонового», «до первородного в’язневого, також «усіх первородних у скотини» (Вихід, XII, 29). Це лихо (та дев’ять інших подібних) не підірвало ідолопоклонства, бо й через 500 років десять єврейських племен (із дванадцяти) відкололись від Єрусалима, проголосили царем кмітливого Єробоама (що повернувся з єгипетської еміграції), – і знову було вилито золотих тельців для поклоніння (Кн. Царів, XII, 28). Читач повніше збагне напругу Мілтонового посилання, врахувавши, що, за Біблією, «відступника» Єробоама надихнув на все це та оберігав той же Єгова – ревнивий бог Ізраїлів (Кн. Царів, XI, 31, ХП, 24).
493. Белі сіл – цей найколоритніший з демонів (особливо в Книзі Другій «Утраченого раю») с витвором Мілтонової фантазії. У Біблії слово «беліал» означає «ледащо» або «мерзотник», а «син беліала» – як у нашій мові «сучий син».
Такими за Біблією, виявилися деякі молоді священники ізраїлевого бога (Кн. Царів, II, 12, XVII, 22). Те, що у «Беліала» не могло бути храмів чи жертовників, Мілтон дає в чудовому поетичному переосмисленні. Мовляв, Беліалові не потрібні храми: він і так витає в найвищих місцях; особливо (невтомний трудівник і республіканець Мілтон не забув наголосити на цьому!) там, де панує ледаче дозвілля й розкіш; насамперед – у королів, що їх поет у подальшому біблійному посиланні асоціативно пов’язує з гомосексуалізмом і зрадою.
506—507. Содом, Гіва – за Біблією, назви міст, погрузлих у розпусті. Бог знищив Содом, наславши на нього вогненно-сірчаний дощ (Буття, XIX, 24). Щодо Гіви, то доведеться переповісти цю менш відому біблійну історію. У Гіві зупинився на нічліг молодий єврейський священник з коханою жінкою і служником по дорозі од щедрого тестя. Один літній чоловік дав їм притулок і захищав од місцевих гвалтівників, які серед ночі вдирались у його дім, вимагаючи собі на грище юнаків. Рятуючи власну цнотливість, молодий гість виштовхнув з хати любу жінку на поталу розпусникам, а коли вони її замучили, вранці підібрав під дверима її тіло і потім ножем «поділив його на дванадцять частин разом з кістками», щоб розіслати в різні кінці країни – як агітаційний матеріал. Цим йому вдалося спровокувати братовбивчу війну та різню, де загинуло багато десятків тисяч людей, особливо жінок (Кн. Суддів, XIX-XX). У контексті всього твору треба збагнути, нащо Мілтон послався саме на такий, відомий його читачам, зразок біблійної етики – читачам Європи після доби Ренесансу і рицарських романів….
513. Як от богів Іонії – рожденних… – себто античної Греції. Поет, начеб утомившись од біблійної напруги, збуває їх загальним підсумком. Одного з їх родоначальників, Крона, виводить під іменем давньоримського бога Сатурна – засновника Італії, хліборобства тощо, – оскільки міфи про Крона й Саіурна злилися і поширилися з римськими завоюваннями на захід. Мілтон дає зрозуміти, що греко-римська міфологія виражала менш драматичні пристрасті й поривання: не найвищі «Небеса», а (в оригіналі) «середнє повітря» не досить високе для задуму поеми.
538. Азазель – пишний прапор. Настає подальша переміна в пеклі. Буквальне значення слова «Азазель», за Біблією (Левіт, XVI, 18), всього лиш «цап-відбувайло» – ритуальна тварина, до якої доторкалися, щоб очиститись од гріхів, а потім проганяли у пустелю. Від апокрифічної літератури середньовіччя, через ренесанс і до наших днів образ Азазеля розростається. Це вже злий дух, прапороносець Сатани, як у Мілтона; чи дух пустелі, сумніву й відчаю.
550. Тайга безкрая – ця начеб вільність перекладу насправді виразила оригінал, де зринає «вимахування східними знаменами», а слідом – «гігантський ліс списів» і т. д.; при чому слово «східні» (orient) водночас означає «азійські» та «барвисті».
552—554. Міцні фаланги // мотив дорійський – посилання на давньогрецькі військові звичаї та погляди на музику. Фаланги – бойові порядки спартанських і македонських військ. Вони марширували під строгу дорійську музику – на відміну від розчуленої лідійської чи збудливої фригійської, – бо вважалося, що музика найкраще виражає й формує душевні порухи у людей, богів і навіть рухи небесних тіл.
574. Пігмеїв, що бояться журавлів. – Згадка про порівняння в «Іліаді» (ПІ, 1-6), де журавлі вилітають у вирій, «смерті, і загибель мужам несучи, низькорослим пігмеям, – напад на них вони лютий вчиняють у млі світанковій» (пер. Б.Тена).
576—557. …геть усі//Війська геройські – тобто прославлені в європейській літературній та фольклорній традиціях. Спочатку військо міфічних гігантів, що на Флергійських полях у Македонії воювало з богами, далі – війська у міфах і літературних творах про античні грецькі міста Фіви і Трою; потім – середньовічне рицарство з романів про легендарного британського короля Артура; за ним – хрестоносці за назвами уславлених ними місцевостей; нарешті – раніші од хрестоносців арабські завойовники VIII ст. у війні проти славетного франкського імператора Карла Великого. У колишніх читачів ці згадки навіювали асоціації з відомих літературних творів.
596. І привидами змін ляка монархів. – Стосовно умов суспільної реакції, в яких писався «Утрачений рай»: за цей невинний рядок, до того ж запозичення у Вергілія (Георгіки, І, 464-467), трохи не заборонили друкувати всю поему.
629—630. Небо // Геть опустіло… – Або оратор перебільшує, або інформація, яку віддкрили людям самі небеса – що там збунтувалася третина ангелів (Об’явл., XII, 4), – неточна. Втім, у Сатани, можливо, йдеться не про кількість: опустіло без найвидатніших і найяскравіших; а дві третини, що там лишились, – це безініціативна сірятина.
663—664. Коли, стискаючи в правицях зброю, // Вдаряли нею об щити… – давньоримський звичай: знак схвалення чи одностайности, як наші оплески, деякі коментатори (Емпсон, Азімов) іронізують: для вчорашніх ангелів ще й тепер Сатана привабливіший од Господа Бога, під яким ходили одвіку. Не каються – так, ніби й пекло миліше, ніж нудна ритуальність божеських порядків, до речі. Ця давно помічена суперечність «царства Божого» лягла в основу Франкової поеми «Страшний суд». Зміркувавши, що «царство Боже» уготоване насамперед для «вбогих духом», «малих», «юродивих», «дебілів», «кретинів» тощо і для тих, хто завжди мислив і діяв правильно – тобто не мислив, а повторював догми, і діяв надресовано, як скотина, – герой поеми не хоче блаженствувати на віки вічні у компанії таких праведників; реформаторів та експериментаторів.
669-670. …знак // Металотворчого діяння сірки. – Колись вважали, що сірка у взаємодії зі ртуттю утворює руди й метали. Мілтон, ерудит-гуманітарій, разомьз тим серйозно студіював математику та музику і володів, на рівні свого часу, прикладними знаннями з металургії, архітектури, фізики, географії, астрономії та інших природничих наук. Про це свідчать подальші описи та інші уступи в поемі.
675. Мамон – буквально: багатство. Слово зустрічається в Євангелії, де є образний вислів «Не можна служити Богові і Мамону» (Матвій, VI, 24). Мілтон поетично розгортає це: робить Мамона демоном – виразником людської жадоби до матеріальних доста тків та їх виробництва і (як бачимо у Книзі Другій) переконання, що все інше є похідним.
691—692. …велич//Споруд Єгипетських чи вавилонських. – Єгипетські піраміди лишаються й по сьогодні чи не наймонументальнішими людськими спорудами; такими мали бути й легендарні будови давнього Вавилона, що не дійшли до нас (Вавилонська вежа, Висячі сади тощо).
710—717. Як той орган//з хоралів і симфоній // Палац… – Архітектуру здавна порівнюють до музики: «ансамбль будов», «гра об’ємів», «гармонія конструкцій», «застигла симфонія» і т. п. До того ж колись будівництво великих споруд вимагало ритмічних колективних зусиль, і його супроводили піснею або грою на інструментах. Фантазія змучених будівельників античности створила міфи й легенди, начебто й сама музика здатна споруджувати чи руйнувати масивні споруди. Мілтон, який знав ті міфи і кохавсь у музиці, створює поетичний образ будівництва й будівлі – наскрізь людський і музикальний: у тому, що демони не творять «з нічого», не вдаються до чудес, а працюють; і в предметних порівняннях, і в багатому звуковому малюнку, і в музичному плині понять.
732. Додолу світло сіяли, мов з неба. – Сучасні дослідники (Нікольсон) помітили, що цей палац чимось схожий на Ватикан. Не диво: коли не існувало ні фото, ні кіно, – трохи не єдиним джерелом зорових вражень про архітектуру були особисті спостереження. Саме до них – до молодечої італійської мандрівки – не раз повертається уява давно осліплого поета. Давні враження зринають у світлі болісного досвіду й не висловленої прямо думки. 1 ще: в образі демонського палацу є навіть момент наукової фантастики – нафтові світильники; насправді їх почали впроваджувати років через сто після Мілтона.
