128. Серафими, Херувими – біблійні вищі ангельські ранги; серафими (буквально: «вогнеликі») наділені трьома парами крил.
197. Противники Зевеса. – За давньогрецькою міфологією, Земля у шлюбному союзі з Небом родила титанів, од яких пішли і подолали своїх родичів боги, з них найсильніший – Зевес-громовержець. Але жадоба розпоряджатися долею світу (висловлюючись модерно – гегемонізм) притаманна не тільки Зевесевові; на його владу посягають нові титани. Мілтон згадує двох. Щоправда, Бріарей став на бік Зевеса. І той, перемігши, призначив його стерегти підземелля. Тифон же – син Землі і Тартару (пекла), що вийшов з печер Кілікії (Мала Азія), не тільки воював, а й перемагав Зевеса, якого врятувала надпотужна зброя – громи.
Загнаний глибоко в Землю, Тифон іноді ворушиться там – від цього землетрусу. Мілтон запозичає образи наївно-антроморфічного пояснення природних гроз та землетрусів, щоб виразити ідеї та настрої одвічного душевного сум’яття та боротьби людських сил і пристрастей.
200. Левіафан – за Біблією, спочатку найбільша морська тварина, власне, кит; потім – уособлення глибинних злих сил, які треба знищити. Мілтон, доповнивши цей образ елементами скандинавських саг та арабських казок, виражає нову грань у настроях сум'яття: хистке становище дрібних людей, обмежених побутовими турботами, посеред бур у тьмі дезорієнтації – та ілюзій.
285. Тосканський вчений… – Галілео Галілей (1564-1642), великий італійський фізик, астроном і винахідник. Жив у Флоренції (столиця італійської провінції Тоскань), де в обсерваторії на пагорбі Ф’єзоле сконструював телескопа (давня назва «оптичне скло»), у 1639 році молодий Мілтон відвідав Галілея – хворого, старого, переслідуваного релігійними мракобісами. Могутня особистість великого італійця справила сильне враження на майбутнього автора «утраченого раю». У поемі про це свідчать кілька згадок.
302. …В Етрурії поблизу Вальамброзо – знову таки недалеко од теплої Флоренції і знову об єктивно-кольорові й емоційні контрасти; як і в попередньому порівнянні, із списом, де велетенська щогла для гігантського вітрильника – це все і раптом – ніщо, а також і в наступному – з осокою, що розгортає серію подальших тривожних образів і навіювань.
306-307. Фараон Бузіріс, //утікачі з Гесему – за Біблією (Вихід, 14), Фараон (там це власне їм я) не відпускав ізраїльських поселенців із східної дельти Нілу (провінція Гесем) у землю обітовану в Палестині, куди їх вів Мойсей. Вони вирвалися з Єгипту завдяки чудові: пройшли по дну Червоного моря, бо перед ними води розступились, а потім зімкнулись над військом Фараона.
340. Хмари сарани – за Біблією (Вихід, X, 13-15), одне із спустошень, котрі Бог доручав чудотворцеві Мойсею накликати на весь Єгипет за те, що Фараон не відпускав ізраїльтян із свого царства.
354. Вихоплювала на піски лівійські. – Тут ідеться про те, що прогнила з середини Римська імперія, хоч і цивілізована, не могла встояти перед експансією напівдиких молодих північних племен, які в 429 р. н. е. захопили південно-західну Європу й частину північної Африки, де заснували свою державу. Порівняно з Римом та його провінціями, Північ не була «велелюдна», на самовдоволено-застійно-розслаблених громадян пізнього Риму.
361. Та вирвані за бунт той з Книги Життя… – Ще укладачі Біблії усвідомлювали, якою навчальною силою є народна пам’ять, зафіксована в письменах, і, навпаки, якою загладою для народу та особистости є нищення пам’яті письмен.
364. Мотив виривання з «книг життя» зринає у Біблії на початку (Вихід, XXXII, 32), в середині і в кінці (Об’явл, III, 5). «Утрачений рай» ніби поетично поновлює «вирване» – в науку людям.
388-389. Ба! Духи злі й Сіон взяли в полон, // Щоб заслонити світло чадом тьми. – Тут символ духовности та служіння вищим інтересам.
390. …Молох – лютий володар… – Буквально «владика». Примітивне божество, якому колись приносили людські жертви на Близькому Сході. Втім, людські жертвоприношення «своїм» богам практикували, мабуть, у всьому світі, також у нас, у причорноморських скіфів. Завдяки Біблії ім’я Молох і досі лишається загальновідомим символом жорстокої негідної сили, що вимагає людських жертв.
396. Діти, одібрані у матерів. – Порушення віршового розміру на початку рядка для емоційно-смислового акценту, характерне для Мілтона, – у нашій просодії чомусь не прийняте. Але саме для цього випадку є чудовий прецедент Шевченка – те ж слово, і також у ямбічних віршах:
Пожар не гасне, люде мруть.
Конають в тюрмах, голі босі…
Діти нехрещені ростуть,
Козацькі діти.
(Шевченко, ПЗТ, т. І, с. 103).
400. Мудрий Соломон… – біблійний цар Ізраїля (з 1015 по 975р. до н. е.). Продовжив розширення своєї держави за рахунок сусідніх племен, дипломатично потураючи їхнім звичаям.
407. «Геєна чорна», вогненна тощо – в Євангелії синонім пекла. Походить від назви урочища Ге-Енном коло древнього Єрусалима, що значить «Енномове» (Єремія, VII, 31-32). Там у давнину здійснювали людські жертвоприношення, і це слово наводило жах.
411. Хемос, божок Моаву… – за Біблією, бог племені на Схід од Мертвого моря, де, йдучи з Єгипту, ізраїльтяни зупинялись на постій і «розпутничали з дочками Моаву» та «пристали до Ваал-Пеора». За це ревнивий бог ізраїльтян наслав на свій народ пошесть, од якої згинуло їх 24 тисячі (Числа, XXV, 1-9). у поетичному зображенні Мілтона, Пеор – це той же Хемос. Ритуальні грищатна його честь так припали до вподоби ізраїльтянам, що вони іще понад 750 років оддавалися їм, як випливає з Біблії. Потім фанатичний цар Іосія, убиваючи жерців, палячи, руйнуючи, викидаючи з могил кості, – насаджував єдиного абстрактного бога. З цього читач краще збагне напругу Мілтонової оповіді.
422. Вдалім і Аштаропг – форма множини від Ваал та Апггар. Перше ім’я входило як компонент із значенням «владар» в імена багатьох богів; друге є зведенням різновидів близькосхідної богині плодючости, кохання й нічного неба, в тому числі і фінікійської Астарти, про яку мова нижче. Тут згадка про множинність є зачином поетичної думки про те, що творчі або руйнівні сили у нас безмежні щодо об’єктів дії та про необхідність підпорядкування їх «живому» началу.
436. Ниць падали у нож тим бовванам. – Перемогам і поразкам народу в численних війнах Біблія дає одне пояснення: заступництво Бога або його кара за поклоніння іншим богам (Кн. Судців, III, 7-8). Так Мілтон «заземлює» високу поетичну думку.
444—447. Дівчат сидонських // …Цар великосердно-жонолюбний. – Поетична згадка про мрійні обрядові хороводи у фінікійському місті Сидоні та Сіоні (Єрусалим) переходить у посилання на женолюбство царя Соломона. За Біблією, цар «любив багатьох чужинок» і «тулився до них у коханні» так сильно, що «мав сімсот жінок царівен і триста наложниць», – отож і будував жертовники їхнім богам (Кн. Царів, IX, 1-8).
450—453. Таммуз; Адоніс – у давнину хліборобський бог вологого проростання та посушливої смерти в Фінікії, Лівії, Сирії; коханець Астарти. Від річки Адоніс на весь Близький Схід і в Грецію поширились адонії – обрядові голосіння за помираючим богом, щоб той кожного року воскресав. Міфотворча фантазія давніх фінікійців і греків потім перетворила його на юного красеня Адоніса, улюбленця богині кохання, смертельно пораненого диким вепром. В еротизованих обрядах на його честь жінки й дівчата приносили в жертву власне волосся або ж цнотливість. Те, що у біблійного пророка викликало осуд (Єзекїіпь, VIII, 13-14), у Мілтона стало поетичною картиною.
468. Дагон – за Біблією, філістимський бог рибалок чи хліборобів. Філістимці, після одної з перемог над ізраїльтянами, захопили у них вистелену золотом священну скриню і, як цінний трофей, занесли у храм власного бога. Бог ізраїльтян скористався з нагоди, щоб показати зверхність над Дагоном: розбив його ідола і – своїм звичаєм – став вигублювати від малого до великого городян кожного з міст, куди перелякані філістимці переносили дорогоцінну (шкода ж і кинути) скриню, – так що «лемент того міста здіймався до небес» (Кн. Царів, 5). Поетичність цих картин і людські пристрасті, ними виражені, говорять самі за себе.
469. Рімон – за Біблією, ще один приклад конкуренції богів (себто людських пристрастей і сил), цього разу з перемінним успіхом. Багате й сильне арамейське царство в Сирії переважало давній Ізраїль. Отже, щодо нього зверхність ізраїльського бога над сирійським Рімоном, хоч-не-хоч, проявилась не традиційними спустошеннями, а – висловлюючись по-сучасному – в мирному змаганні на полі медицини. Прокаженого сирійського воєначальника Наамана зумів зцілити тільки єврейський пророк Єлісей – іменем свого бога і патріотизму: «Помийся в річці Йордані!» Сирієць обурився: «Хіба Абана і Фарфар, ріки дамаські, не крали всіх вод ізраїлевих?» Але зрештою, мусив визнати пріоритет ізраїльського бога і ріки (Кн. Царів, V, 10-15). До речі, згадуючи про це, Мілтон-поет використав музикальні назви якраз сирійських рік. Через 150 років, коли могутня Ассирія підкорила Дамаск, туди на правах її сателіта ввійшов юдейський цар Ахаз. Своє захоплення тамтешньою обрядовістю та силою своїх покровителів він переніс власну столицю Єрусалим (Кн. Царів, XVI, 10-20). Мілтон згадує це з більшим осудом, ніж Біблія: багата обрядовість і груба сила йому не імпонують.
