В передзнанні, неначе наяву.
Все, бачу, надаремно! І не буде
Когось, щоб знав це – всіх змете Потоп.
Ті кілька, що гойдаються на хвилях,
Невдовзі згинуть з голоду і жаху
В безмежжі вод. Була іще надія:
Не стане війн, позбудуться насильств,
То житимуть у мирі й благодаті.
Ба ні – Зло з нами скрізь. Ти показав,
Що в мирні благодатні дні розпуста
Знелюднює нас, як війна – вбиває.
Невже геть виродиться людський рід?
Дай знати». Михаїл йому на те:
«Розкоті і багатства, що ти бачив,
Назбирані із подвигів геройства
І доблестей, позбавлених чеснот:
З війн, грабежів, безумної відваги
На кровію просякнутій Землі, —
Буятимуть у блискітливих шатах
Високих рангів, титулів і звань.
Відтак їх носії впадуть в обжирство,
В пересит, лінь, хіть – в рабство до пороків
І в підступах, інтригах та гордині
Позабувають дружбу і любов.
790
А ті, кого скорили у війні,
Свободу втративши, забудуть совість
І Божий страх – беззахисні, спідліють.
Поклоняться панам, і можновладці
Ласкаво вділять їм своїх пороків.
Так опорочаться й раби. Все людство
Забуде поміркованість і віру,
Честь, правду, гідність, справедливість —
Нижче упасти нікуди! Лише один
Останеться Правдивець – світла син
У темряві віків: неспокушенний
І непоступливий супроти всіх,
Він спонукатиме їх повернутись
На шлях надійний злагоди й помірних,
Доступних радощів. Його здіймуть
На глум і проженуть. Ведений Богом,
Він із синами вибудує дивний
Ковчег – гігантську скриню (ти це бачив),
Аби порятувать себе, родину
Й тварин від усесвітньої заглади.
Коли вони сховаються в Ковчег,
Із неба хлине водяна лавина
І зливами спадатиме невгавно,
Й заллє усе: моря, і сушу, й гори.
Тоді навальна хвиля зіштовхне
Ці райські пагорби й посуне долом.
Кущі, дерева, квіти упереміш
З корінням і землею потечуть
У море. Потім вирине з води
Сухий солончаковий мертвий острів,
Де схлипуватиме чаїний крик.
Людей не буде там. Це знак тобі,
Що у Творця нема священних місць,
А є лише освячене людьми.
Дивись: там на Потопі височіє
Ковчег на хвилях втомлених, пониклих
Під небом розпрозореним на вітрі.
Гарячий суховій розкидав хмари
І брижить воду. Роз’яріле Сонце
Ковтає шпарко хвилі, і Потоп
