Божественних. Замісто показати,
Я розкажу, а ти уважно слухай.
Нове начало людства нечисленне,
Допоки в пам’ятку йому кінець
Старого світу, житиме по правді
Й розплоджуватись буде рясно. В праці
Вирощуватиме плоди земні —
Зерно і виноград, оливки, льон, цитрини.
Від ситих стад приноситиме в жертву
Творцеві кращого овна, козлятко,
Вина п’янкі розливи, зграйні співи.
Богобоязність, віра, послух старшим
Довершаться здоровим довголіттям
У сім’ях чи родах та племенах
Під керівництвом сивих Патріархів.
Та згодом вознесеться над всіма
У гордощах, жадобі верховенства,
Зневазі до отців і матерів
Один. Він, виокремившись із роду,
Потопче рівність. Родові закони
Зламавши, всім нав’яже свою волю,
І Землю знову вся несправедливість
Заполонить і знов зросте ловитва
Не диких звірів, а людей – людьми,
Щоб скніли всі в імперії тирана.
А Він – Мисливець дужий (в Небесах
Так прозваний) самозвелично буде
Ім’я Владики брати у Небес
По-бунтівничому, нібито сам
Здолавши бунт. Накличе посіпак
Таких, як сам, на час йому підлеглих,
І від Едему вирушить на Захід,
І там серед рівнини набреде
На смоляний вулкан, що вивергає
Смолу киплячу, ніби з горловини
До Пекла. Там накаже спорудити
Цегельні й нагромаджувать смолу
Для сув’язі. Затим величну вежу
Звелить возводити – аж до Небес,
Ще й прерозкішне місто навкруги,
Щоб слава Зодчого-Войовника
Відлунювала довго у віках,
Дарма – лиха чи добра. Та тільки Бог,
Відвідуючи Землю і людей,
Незримо в їхніх селищах витає
Й за діями їх стежить. Он в пустелі
Клекоче злагоджене будівництво
Й росте Споруда – Виклик Небесам
Зухвалий. Тільки Бог, на те зирнувши,
Глузливо повивертує слова
Та речення у мові будівничих.
Усі вони, змінивши рідну мову,
Здіймуть різноязикий гвалт і гелгіт,
Не тямлячи нічого. Розсмішать
Той лемент і гармидер Небеса.
Тож назовуть його «Стовпотворіння»,
Чи то Сум’яття без’язикости.
Адам докірливо зітхнув: «Невдячний
Нащадку мій! Чи ж можна володіти
Братами всупереч Господній волі?
То тільки звіром, рибою і птаством
Дано нам володіть на власний розсуд.
Щодо людей, це право залишив
Господь Собі. Навзаєм люди – вільні.
Ти ж, узурпаторе, братів неволиш,
