У сяйві Слави Божої в безсмертя,
Бо праведних не забуває Бог,
А злих карає. Це – тобі в науку.
Ось ще видіння». Все перемінилось:
Грабунки й війни захлинулись. Мир
Прийшов на Землю радісно-безжурний —
Суцільне свято розкошів, дозвілля
Й весіль – злягань солодких: то гвалтовних,
То куплених, то потайних у зрадах
Подружніх; у чревоугодстві оргій
Та розперезаності… Глянь: встає
З-посеред цього тирлища один
Муж праведний! Жбурляє всім у вічі
Осуд за їх неправедні діла.
Відвідує бенкети та обряди
Срамотні і волає: «Схаменіться!
Вам дано душі звітні перед Богом
На неминучому Суді!» – не чують.
Хто чує – зневажає. Праведник
Згорта свої намети і в дорогу
Рушає в гори, де з дерев високих
Ковчег будує велетенський: вгору
І вшир, і ввись одновимірний. Потім
Обмазує його смолою й двері
Щільні високо збоку приробляє
І зносить усередину запаси
Харчів різноманітних для людини
Й тварин. Відтак – о диво! – у Ковчег
Збігаються, злітаються, вповзають
Всі звірі, птаство, гади й комашня
Попарно чи по сім пар, вид за видом.
Останнім входить у Ковчег сам Зодчий
З родиною: троє синів і жони —
Чотири людські пари; зачиняють
Наглухо двері. А тим часом вітер
Нагонить і нагонить звідусіль
Тяжезні хмари дощові, а з гір
Здіймаються нові й нові тумани
Й чорніє тяжко безпросвітне небо,
І проривається в непогамовній зливі,
Що не вщухає, поки Землю всю
Й гори, низини потопляє повінь.
Над нею бовваніє лиш Ковчег,
У нім – врятовані живі; під ним —
Потоплі суходоли і моря,
Караючими водами залиті.
В палацах чудиська морські кишать
І плодяться. Численний людський рід
Пропав, і обезлюдніла Земля.
Адаме! Ти, уражений, зомлів;
Тебе легенько підхопив під руки
Архангел. Стримував невтішного
Прабатька, у котрого на очах
Пропали діти, внуки й правнуки.
Ти простогнав: «О, видива страшні! —
Майбутнього! Було би вас не бачить!
Тоді конав би сам, у власнім злі
Караючися тяжко. Ви лягли
На одного нестерпним тягарем
Тисячоліть майбутніх, де життя
Моїх нащадків раптом обірветься.
Як страшно знать про неминучі муки
Тих, що прийдуть по нас! Ні-ні! Не можна
Відслонювати людям майбуття
Лихе. Воно – невідворотне – мучить
