І, крильцями вітаючись про справи
Громадські, гомонить, – так охопила
Палац тиснява духів. Раптом – диво! —
Ті, що стократно більшими були
Од Велетів, враз карликами стали
Малюсінькими, наче ті Пігмеї
За Гімалаями; або як Ельфи,
Що бачить їх спізнілий подорожній
(Чи то примарилося?); миготять
Над лісовим струмком чи на галявах,
Кружляють у грайливих хороводах
Під музики примхливо-мерехливе
Переплетіння з похололим світлом
Близького Місяця. Тоді стає
І моторошно, й радісно на серці
Мандрівникові. Безтілесні Духи
Поменшали, влетіли вільно в Залу
Пекельної наради, незліченні.
А їх Князі поміж собою – одаль
Од тлуму – величаві, як завжди,
Напівбоги у кріслах золотих
Завершували потайний конклав.
Знак подали – і оклик пролунав:
«Розпочинається Велика Рада».
КНИГА ДРУГА
На самому початку ради Сатана ставить питання: чи варто їм ризикнути й піти на новий штурм Небес, аби їх відвоювати? Дехто це підтримує, але інші відраджують. Зрештою перевагу віддано третій пропозиції, яку вже згадав Сатана: з’ясувати, чи істинне те небесне пророцтво або передання про існування якогось іншого світу й створення там, десь одночасно з ними, істоти іншого взірця, котра рівня їм або ж не набагато їм поступається. Однак ізгої не годні й придумати, кого б із них можна послати на ці тяжкі пошуки. Тоді сам Сатана, їхній вождь, бере на самого себе цю місію – його всі вшановують, нагороджують оплесками. Свою мандру він розпочинає з пошуку брами Пекла, знаходить її, але вона на замку. Сторож, після довгих умовлянь, таки відмикає її, й Сатана опиняється перед широчезною протокою, що відділяє Пекло від Небес. Оповідається, з якими труднощами він, навіть за допомогою Хаосу, чільної сили того місця, таки розшукав той Новий Світ, добувся до нього.
Високо на врочистому Престолі
У блиску срібла, злота й самоцвітів,
Що геть потьмарили б усі скарби
Країн Ормузу й Інду чи палаців,
Де осипає перлами владик
В пишноті варварській застиглий Схід, —
Сів Сатана. Піднявшись гордовито
З безодні безнадії та відчаю
В нестримнім пориванні щонайвище,
Не зрікшись боротьби проти Небес,
Зневаживши жахне падіння в Пекло, —
Він гордо мовив так: «Небесні сили!
Хоча пригнічені ми, се ім’я
За правом – наше. Бо нема тюрми,
Щоб небожителів замурувала.
Достойна доблесть вирветься відсіль
Іще славетніша й неподоланна,
Ніж до Війни, і наша честь і слава
Яскравіше засяє, ніж було
Колись. Тепер нам нічого втрачать.
Мене ж Небесне право непохибне,
Ваш вільний вибір і заслуги власні
Керманичем поставили. Падіння,
З якого підіймаємось, міцніше
Утверджує сей Трон, що добровільно
Ним мені ви поступились. В Небесах
Безпечні привілеї можновладців
Породжували заздрощі в підлеглих.
Зате ніхто мені не заздрить тут.
Піднесений над іншими, я став
Ослоною для всіх од Громовержця,
Наражений на нескінченні кари
Більш од усіх. Де користи нема,
Там розбрату не буде. Привілеї
Вождів у Пеклі – тільки гірші муки.
Де та гординя, що за гіршим тужить?!
Згуртованість і віра в нас міцніші,
Ніж в Небесах, і наше Праве Діло
Тут постає законніше, ніж там, 
