Те, що зволю знать, коли впокорено
Сприймуть покару. Утіш Адама
І нагадай Моє веління жінці —
Приймати в лоно і ростити сім'я
Мужське з надією. З тим хай живуть
В любові і турботі. Тепер звільни
Сей Сад від них. На Сході, там, де легко
Прокрастися в безгосподарний Рай,
Розстав сторожу херувимську.
Хай вогненним мечем вимахує
Й відлякує від Раю, не пускає
Ані душі до Дерева Життя,
Щоб не пробралися нечисті духи
Й не викрали на більше горе людям
Плоди Життя». Творець умовк. Архангел,
За ним когорта чуйних духів – кожен
Чотирилиций, мов двоїстий Янус,
Ще й світиться багатьома очима;
Їх сотні, мов у Аргуса, проте
Всі невсипущі й непричаруванні.
(Бо Аргусові очі був приспав
Гермес чарівним помахом тростини
Крилатої чи грою на сопілці.)
Тим часом Левкотея окропила
Ранкову Землю росами й торкнулась
Промінчиками із Небес подружжя
Першолюдей. Уранішня молитва
Їх підкрипила. Посланий з Небес
Провісник обнадійливий розвіяв
Вчорашній страх. Адам озвався перший:
«Природно, що усе Добро з Небес.
Не можу тільки одного збагнути,
Що й ми аж до Небес послати годні
Краплиночку добра, достойну Бога.
А втім, у нас така краплина є – це щира
Молитва чи зітхання, що летить
До Трона Божого. Коли в покорі,
Стоявши на колінах, я благав,
Щоби розгніваний Господь простив нас,
Ураз мені сяйнуло: він схиляє
Уважне вухо й слухає. Тоді
Моїй умиротвореній душі
Його завіт згадався: людське сім’я
Потрощить голову Врагу людей.
Тоді, наляканий, я не збагнув:
Це ж – наші діти знищать Смерть!
Отож народжуй їх, благословенна
Прамати всіх людей і всіх живущих,
Бо в людях освятиться все живе.
Впокорена й печальна Єва тихо
Відповіла: «Ой ні! Я не достойна
Цих величань. Бо замість допомоги,
В мені знайшов ти пастку. Заслужила
На осуд я, на докір, гнів, огиду.
Лиш ласка Усевишнього Судді
Мені, що Смерть накликала на Землю,
Звеліла стати джерелом життя
З тобою. Ти ж, знехтувавши гріх мій,
І досі возвеличуєш мене.
Але поглянь: наш сад зове до праці,
Як Бог судив, окропленої потом.
Хоч нам не спалося минулу ніч,
Ми відпочили. Глянь: рум’яний ранок,
Немов нічого не бувало, сяє
І посміхається до нас. Ходімо —
