Простерта у ногах його, прекрасна
І рідна, всім єством тяглась до нього
Розгніваного, в прихисток. Кохання
Вмить обеззброїло його. Відчув,
Що гнів ущух. Промовчавши,
Озвавсь до Єви ніжно: «Ти, як завжди,
Поривиста, і важишся на те,
Чого не відаєш. Тобі несила
Тягар покари Божої нести
Одній. Мій гнів тебе діймає більше,
Ніж гнів Творця й невідворотна кара.
Я переконливіше доведу,
Що сам один ту кару заслужив.
Бо я – глава, опора, оборона
Твоїй хиткій природі й кволій статі,
Що мною не прихищені були.
Встань, Єво! Не впадаймо у докори
Та звинувачення. В тисячоліттях
І так на наші голови впаде
Багато… Зважмо, як би нам любов’ю
Полегшити собі тягар тих кар.
Здається, Розпад-Смерть нас доконає
Не зараз і, можливо, не сьогодні.
У муках помирання поступово
Смерть пережовуватиме життя
Твоє й моє і – горе нам! – нащадків
Усіх». Озвалась осміліла Єва:
«Адаме, знаю: небагато важать
В занепаді моєму ці слова
І роздуми гіркі, хоча й вернув ти
Мене, слабку й хитку, зате твою
Всім серцем люблячим в грудях живих
Чи мрущих. Поєднаймося, Адаме,
Рішуче й навпростець. Коли нащадків
Усіх по нас чекає Розпад-Смерть
І ми приводитимем їх у світ
Цей проклятий, для того щоб страждали
І йшли в невситну пащу Розпаду, – Адаме,
Не допускай зачаття! Ти це можеш.
Лишаймося бездітні. Хай при нас
Помре й покаране насіння наше.
Хай виллються у розпад животворчі
Життєві первні… В тім тобі, мій милий,
Відхилювати повноту любови,
Коли мене торкаєш, бачиш, чуєш,
В обіймах пестуєш, – ох, як це важко!
Мені без цього, любий мій, ще важче.
Взаємно недоконана любов
У марній нездійсненності кохання —
Це мука врівень з Божим покаранням.
А може так: скрутім себе з насінням
І заподіймо власними руками
Для себе Розпад-Смерть. Чого чекати?
Наважмося, здолаймо смертю смерть».
З лицем пополотнілим Єва вмовкла:
Вжахнулася своїх бажань. Адам,
Розважливіший у думках, вловив
Далекий просвіток. Тож відповів:
«Зневагою до втіх життя й кохання
В пориві самознищення одчайнім
Ти ніби перекреслюєш найкраще
В собі самій. Бо справді не зневага
До життєдайних радощів, а страх
І жаль за марно згубленим життям
Тебе штовхнули в розпач, ще й у Розпад,
