Солодкими, а іншої породи,
Що у індійців зветься «малабар».
Його гілля й лапасте буйне листя,
Розрісшися, торкається землі,
Пускає корінці і ще буйніше
Росте ушир, утворює альтани
Та коридори в непрохідних нетрях.
Там, де індійські пастухи у спеку
Шукають холодку своїм отарам,
Прорубуючи ліс, В таку місцину
Забрались перші грішники. Там листя
Велике, наче бойові щити
У дикунів; вони зчіпляли
Й до стегон притуляли – надаремно:
Уже не приховаєте Гріха.
Пропала чиста нагота. Подібне
Міг бачити в Америці Колумб,
Там, де тубільці походжали голі,
Лиш фартушками із пір’їн спереду
Прикриті. Так найперші гріховоди
Прикрили тілеса, але сум’яття
Душевного не в силі подолати,
Розплакались невтішними гіркими
І не лише сльозами: гіркота
І гнів, непримиренність і злоба,
Підозри, недовіра і докори
Ураз закаламутили їм душі,
Недавно смирні й мирні, а тепер —
Розшарпано неприкаянні. Розум
І виважена воля поступились
Страстям, що прориваються зісподу.
Адам же захлинався від навали
Злих почуттів, зриваючись на крик:
«Ото було послухати мене,
Коли попереджав і відмовляв
Од впертої забаганки твоєї,
Набутої хтозна від кого, де
І як – аби лише втекти від мене
У цей проклятий ранок. От і маєш!
Вернулася посрамлена й мене
Занапастила – затягла у блуд.
Запізно взнав я: хто плекає Віру,
Хай не вишукує її причин,
Бо й чесні наші пошуки – це шлях
У Розпад!» Єва крикнула з докором:
«Адаме! Не лютуй і не вигадуй,
Що нібито до цього призвела
Моя забаганка втекти від тебе.
Мене, а чи тебе – усе одно,
Нас звів би мудрий Змій, бо недовіри
Між нами й ним ніколи не було!
Що – хочеш, щоб вросла я знов ребром
Назад в твій бік?! Я є така, як є.
Хай так – ти повелитель мій. Тоді
Чому мене упору не спинив,
А легковажно відпустив саму?
Це ти безумно допустив сваволю!
Якби був твердо заперечив, я
Послухала б і Божу заборону
Ми не зламали б, нерозлучні вдвох!»
Почувши це, Адам скипів: «Невдячна!
Це так відповідаєш на любов?!
Грішила – ти. А я в Раю лишався
В блаженстві вічному. То лиш з любови
Обрав собі я добровільно Долю,
