Бери й смакуй чудесні ці плоди!
Хай доля нас єднає назавжди
У рівних спільних радощах чи муках.
Не покуштуєш – будемо Нерівня,
Й те нас розлучить. Хай у каятті,
Хай в славі, я з тобою відречуся
Й богів і, хай що станеться, вернусь
До тебе, Любий!» Так вмовляла Єва,
Натхненна, збуджена, розчервоніла
І нетерпляче поривна. Адам,
Коли почув це, вражений, нещасний
Від жаху онімів і, похоловши,
Дивився на Жону здерев’яніло.
Гірлянда випала йому із рук.
Пообсипались квіти у вінку.
Мовчав… А потім ніби не до Єви,
А приголомшено прошепотів
У безвість: «Найпрекрасніша істото!
З усіх Господніх сотворінь остання
Й найдосконаліша: у постаті, в думках
Свята, ласкава, віддана і добра —
О, як же ти спіткнулася, як впала!
Надломлена, понівечена, бідна,
Як стала Смерти жертвою? Як сталось,
Що заборонений вкусила плід?
Не йнакше, вражий підступ та облуда
Звели тебе й мене з тобою разом.
Я – хай же буде так – готовий вмерти.
Удвох пізнавши незамінний дар
Любови – як лишуся сам в німому
Раю? Хоч Бог сотворить іншу Єву
І з іншого ребра, – тебе не кину,
Мою від плоті плоть». Це мовивши,
Адам немов ожив: знайшов розраду
В примирливих думках про непоправність
Того, що сталося. Озвавсь до Єви:
«Твоє зухвальство і непогамовність
Накликали біду. Священний плід,
Хай там який смачний, не те що їсти —
Торкати заборонено. А ти
Чого накоїла, вже не вернути.
Що сталося, те сталося. Того
Ні Бог усемогутній, ані Доля
Не можуть відмінити. Втім, хто зна,
Чи помремо. Твоє непослушенство,
Мабуть, пом’якшила його вторинність:
Змій перший осквернив священний плід,
Зняв з нього заборону, чим принизив,
А потім ти. Одначе Змій не вмер —
Живе і, кажеш, став немов людина,
Над звірами піднявшися. Виходить,
Що ми, плодів тих скуштувавши, станем
Богами чи напівбогами, наче
Ті Ангели. Навряд Творець премудрий,
Нам пригрозивши, враз здійснить погрозу
Й найдосконаліший свій твір – вінець
Природи – знищить, хоч нас сам створив,
Й падіння наше в долю нам вписав,
І наслідки його – став мов залежним
Од витвору свого і ніби мусить
Все змінювати й нищити невдале,
Хоч Ним се створене… Чи це достойно?
Так Сатана ще стане глузувати:
Мов от понавитворював! Людей,
Своїх улюбленців, безжально нищить,
