І, підіймаючись над звірством, хочеш
Мені свою показувати приязнь,
Та й не без успіху. Ану попробуй
Іще!» На те спокусник хитрий: «О,
Царице, Владарко нового Світу,
Щедротодайна Єво! Я охоче
І відповім, і радісно уволю
Твої веління. Досі, як усі
Приземлені тварини травоїдні,
Що знають тільки харч, самців, самиць,
Не почував я поривань високих,
Поки одного разу не забрався
Аж он туди, під Дерево чудне,
Високе, обважніле від плодів
Гаряче-золотих, налитих соком,
Коли наблизивсь, їхній аромат —
Бадьористий, здоровий, смаковитий —
Подіяв так на мене, як під вечір
Пахуче тепле молоко, що капле
З набрякло-ніжних материнських дійок
На козлика чи баранця. Єство
Моє взяла враз у полон нестримна
Жага посмакувати ті плоди.
Жадлива спрага й голод потягли
Мене до стовбура мохнатого.
Обвившись, я дотягся до плодів,
Для вас до сього часу ледь досяжних;
Та й інші звірі заздро позирали,
Бо не могли дістати тих плодів.
Я ж по гіллі пробравсь у саму гущу,
В пахучу соковиту рясноту,
Й не зволікаючи, уволив волю,
Допоки не наситився. Ніколи
Ніде не куштував, не пив, не їв
Чого-небуть поживнішого! Зразу
В мені настали дивні переміни,
Бо лавиноподібно став рости
Мій розум, а при ньому – вільна мова.
Хоч зовні Змієм я лишивсь, високі
Пориви і нуртуюче-глибокі
Думки моє єство заполонили,
Що осягли Небесне і Земне
Й середнє поміж Небом і Землею:
Добро, і Досконалість, і Красу.
Тоді збагнув я: все Добро й Краса
Сіяють у тобі, божиста Єво,
Й немає тобі рівні! То прийшов
(Пробач моє зухвальство) поклонитись
І подивлять красу твою, Царице
Над усіма створіннями». Так мовив
Плаз одушевлений Злим Духом. Єва
Уражена, забувши обережність,
Відповіла: «Ти їх перехвалив.
Навряд чи так уже й перемінили
Тебе якісь-то яблука. А втім,
Покажеш теє дерево мені,
Коли недовго йти; їх так багато.
Тут у Раю – всіх не перелічити.
Ми й досі ще не перекуштували,
Які там їх плоди. Нехай вже потім,
Коли нас стане більше, розсмакуєм
Усе, що є, й полегшимо деревам
Їх соковиту ношу; поки що
Вони терпляче свого часу ждуть».
На те Спокусник влесливий покірно:
