Безжурна і беззахисна, а буря
Поруч. Ближче й ближче Змій,
Ховався то за пальму, то за кедр,
То стиснутий кулясто, то прямий,
Мов спис; то видимий, то непомітний,
Обачливо й неквапно, навскоси
До Єви наближався. Так стерничий,
Ведучи в гирло річки корабель,
В поривах перемінливого вітру
То те, то те вітрило розгортає
Чи згортує. Все ближче й ближче Змій,
Неначе шлейф довжезний, вигравав
Своєю в кільця крученою плоттю;
Плів перед Євою немов вінки,
Щоб та помітила. Вона ж, незрушна,
Почувши шелест, навіть не зирнула,
Бо звикла, що її вітають скрізь —
Різноманітні звірі, птахи, плази,
Підвладні повелительці Едему,
Покірніше, ніж вої Одіссея,
Обернені Цирцеєю у звірів.
Змій став зухвало обіч Єви. Очі
Його іскрилися. Препишний гребінь
У шалі пломенів. Блискуча шия
Од трепетного захвату ряхтіла
В поклонах шанобливих. Врешті Єва
Оглянулась, ласкава. Змій зрадів
І враз заговорив. Чи то язик
Роздвоєний бринів, а чи повітря
Круг його музикально вібрувало —
Тож зазвучали влесливі слова:
«Не подивуйся, о чарівна Пані,
Бо дивуватися тобі не личить,
Коли сама ти – всім дивам на Диво!
Не позирай глузливо, найніжніша,
Найспівчутливіша Небесна Квітко,
Що, осмілівши, одірвать не можу
Вчарованих моїх очей від тебе
На самоті; що з острахом тремчу,
Щоб не потьмарилось Твоє чоло.
В твоїх очах читаю подобизну
Великого Творця, усе живе
До тебе тягнеться самозабутньо
Й красою полонене, подивляє
В солодкім захваті тебе, єдину
У всесвіті великому. І де?
В закутині глухій, посеред звірів,
Простих, німих і грубих! Хіба можуть
Вони хоча б дещицю осягти
Краси твоєї, окрім одного?
А що один! Тобою милуватись
І слугувать тобі повинні сонми
Богів та Ангелів!» Отак здаля
Почав Спокусник. І знайшли стежинку
До Євиного серця ті слова.
Хоч зчудувалася: «От дивина —
Німотний плаз заговорив по-людськи,
До ладу і розумно. Вперше чую!
Таж Бог вас безсловесними створив
І нібито безтямними. А втім,
В очах тварин я помічаю розум,
І в поведінці вашій є кмітливість.
Та й ти, я знаю, теж метикуватий,
А може, найкмітливіший між ними,
Коли німий освоїв нашу мову