Торкнулась мого тіла і відкрила
В нім лівий бік, і вирвала ребро,
В якому пульсувала тепла кров,
І вигоїла вмить широку рану,
А те ребро в міцних руках творящих
Згиналось, формувалось і росло,
Поки не виросла нова істота,
На мене схожа, протилежна статтю,
Й така прекрасна, ніжна та принадна,
Що все мені до того наймиліше
При ній потьмарилося і поникло,
Немов вона ввібрала й довершила
Красу Природи у собі самій.
Як глянула – в моєму серпі щем
Солодкий забринів, не знаний доти,
І все наповнилося пожаданням
Любовних пестощів. Я аж проснувся
Від поривання марного, бо зникло
Чудове марево, мов не було,
І туга огорнула моє серце.
А потім виринула з безнадії
Вона – та, що у сні я бачив, – рідна,
Близька, відчутна, ведена за руку
Невидимим Створителем, покірна
Святому голосові, що навчив
Її живлющим тайнам та обрядам
Подружніх любощів. Ходою, станом,
І персами, й небесними очима
Несла мені кохання теплий дар.
Я у нестримних радощах гукнув:
«Звершилось! Господи! Мені ти дав,
О Всеблагий Дарителю, усе,
І те, що найкоштовніше, – останнє!
Се ж кість моя і плоть, моя природа;
Наймення їй Жона, од Мужа взята.
Він, одцуравшися своїх батьків,
Приліпиться до неї. Плоть єдину,
Єдине серце і єдину душу
Однині становитимуть удвох!»
Вона, мої палкі слова зачувши
(Хоч вів її до мене сам Творець),
Зніяковіла, знітилась, сахнулась,
Сором’язливо не піддаючись
Моєму пориванню; чиста, горда —
Жадана понад все. Скажу коротше:
Природа наказала їй в ту мить
Од мене одвернутись і – тікать.
Я – вслід. Вона не ухилялась довше,
Ніж личило цнотливості, і м’яко
Моїм обіймам віддалась. Між квіти
Її поніс я, зашарілу, ніжну,
Немов зірниця літня. Небеса
В щасливому сполученні сузір’їв
Благословили шлюб наш, і Земля
Опуклими узгір’ями зітхала
Вітально; вітер пахощі приніс;
Аж захлиналась мерехтлива ніч
Весільними піснями солов’я.
Отак і живемо з тих пір. Найвище
Земне блаженство ділимо удвох.
Признаюся тобі: усе прекрасне,
Що можу бачити, торкати, чути
Чи смакувати – сі плоди і квіти,
Сі пахощі, і зелень густолиста,
І гамір птаства, й радісне здоров’я,