На те у добрім гуморі Творець:
«Ти перебірливий на товариство!
І не приймаєш, бачу, раювання,
Хоч серед Раю, у самотині.
Цікаво, як ти думаєш про мене:
Щасливий я чи ні в моєму стані —
Сам із собою ізпоконвіків,
І близького мені ніде нема
Ані подібного, тим більше – рівні.
З ким спілкуватися, коли не з тими,
Кого я сам створив? Вони ж усі
Встократ недосконаліші і нижчі
Од мене, ніж тварини сі – од тебе».
Замовк. Тоді я обізвався кротко:
«О Найвознесеніший! Хіба можна
Твою глибінь бездонну й височінь
Надзоряну та наміри-путі
Людському розумові осягти?
Ти – найдовершеніший у собі,
А я – недосконалий. Свої вади
Шукати і долати мушу в спілці
Із тими, хто мені подоба й рівня,
Щоб надолужити навзаєм те,
Чого не вистача нам поодинці.
Тобі поширюватися не треба:
Ти необмежений і незчислимо,
Різноманітно досконалий – сам.
А я, людина, множитися мушу
В подобах власних та ділах дочасних
Ущербний, спраглий ласки і тепла.
Тобі в таємнім самопізнанні
Не треба друзів, товариства, ради;
Ти підіймаєш ті чи ті створіння
У спілкуванні з ними чи між ними
Так високо, як хочеш. Я ж тварин
Приземлених к собі не підніму,
І радощів із ними не найду».
Так, зваблений свобідним летом мислі
Й увагою його, я промовляв.
Він вислухав і лагідно озвався:
«Се я перевіряв тебе, Адаме,
І, поки що, вдоволений, бо ти
Не тільки сутність сих творінь, а й власну
Вгадав належно і назвав доречно.
Радію, що твій дух та вільна воля
Вже не приймають товаришування
З тваринами, котрим не дан мій образ.
Ти ще не промовляв – я знав: так буде,
Знав, що негоже жить тобі самому
Межи звірятами; а їх покликав
На спит тобі, щоб сам судив: що так,
І що не так. А зараз приведу
Таку, що викличе у тебе захват —
Твою подобу, допомогу, пару,
Розраду і жадобу твого серця».
Замовк. Тоді моє земне єство,
Перенапружене у спілкуванні
Із силою небесною, охляле
Від злетів мислі й смілої розмови,
Поникле, приголомшене, – знайшло
Затишний порятунок уві сні.
І тільки мрій моїх недремні очі
Зоріли крізь заплющені повіки
Зчудовано. Бо осяйна Поява
Що наді мною висилась в’яву,
