Джоанн Харрис – Жахослов (страница 82)

Я думала, що вона жартує, та, спостерігаючи за нею зараз, замислилася. «К.-С. Джонс» була безкоштовною рекламною газетою, що дозволяло їй тримати руку на пульсі міста через ділові стосунки з усім місцевим бізнесом. Нетипово для того, щоб гратися в журналістське розслідування… чи не так?

Я мала з неспокійним серцем зізнатися собі, що й справді цього не знаю. Я була з нею тільки з кінця березня. З усього, що я нині дізналася, випливало, що Міллі-Лу лише чекала, спостерігаючи, як я проявлю себе в роботі, перш ніж розкрити мені, що «Джонс» насправді лише прикриття для таємної приватної детективної агенції.

О, так. Рудоволоса жінка середнього віку, метр вісімдесят на зріст, з густим оперним контральто, особливо виразним, коли вона сміялася. Жінка, що, мабуть, надівала прикраси, коли виносила сміття, – так, ідеальна кандидатура для цілком таємної роботи під прикриттям.

Утім, після деяких роздумів це вже здавалося не таким абсурдним. Міллі-Лу справді була ідеальною кандидатурою. Місцевий колоритний персонаж, донька колишнього політичного функціонера, зі зв’язками. Вона була своєю скрізь.

Щоразу, як «Стар» публікувала статтю на тему історії міста, Міллі-Лу завжди була першою в списку тих, у кого брали інтерв’ю. Кілька разів на рік міська бібліотека та історична спілка запрошували її читати лекції. Побутувала легенда, що з усіх повідомлень про народження маляти за всю історію поліграфічної компанії «Голлмарк» найкраще продавалася листівка із зображенням крихітної Міллі-Лу, яка широко всміхалась на пухнастому рушнику – як мати народила. Ширилися чутки, що одна голлівудська кіностудія планувала знімати фільм, присвячений кінцю епохи Пендерґаста, і зверталася до неї за порадами.

– Я не знайшла нічого, що траплялося б кожного року, – сказала вона, згрібаючи папери докупи і знов сідаючи на край мого столу. – Хай там як, журналісту важливо пам’ятати: відсутність доказу – це ще не доказ відсутності.

Соромно казати, але мені знадобилася секунда, щоб збагнути суть цих слів. Аж надто простим це здавалося, щоби бути правдою. Потім до мене дійшла решта сказаного.

– Відколи це я журналістка?

– Я найняла тебе писати для «Джонс». «Джонс» – газета. Quod erat demonstrandum.[195] Усе гаразд, ми не «Стар» і не «Таймз» Канзас-Сіті чи Нью-Йорка. Ми навіть не «Нейшенел енквайрер»…

– Дякувати Богу, – виразно сказала я.

– Ха! Якби я сказала тобі, яка початкова зарплатня в «Енквайрер», ти б кинулася до Лантани у Флориді з такою швидкістю, що була б там раніше, ніж устигла б сказати мені «я звільняюся».

– Сумніваюся. То що ви казали про відсутність і докази?

Міллі-Лу всміхнулася.

– А знайшла я дещо… цікаво сказати де. 19 грудня 1924 року погода в нашому місці видалася жахлива. Вирувала снігова буря, усе змерзло. Трамваї зісковзували з пагорбів, траплялися перевантаження електромережі по обидва боки кордону штату, безліч смертей. Але жодної згадки про те, що хтось замерз на смерть попереднього літа.

Я насупилася.

– Ви так кажете, ніби це має суттєве значення.

– Просто дослухай мене. У червні 1925 року поліція звинуватила чоловіка на ім’я Гарольд Мертц у вбивстві, спіймавши його, коли він скидав тіло жінки у води Міссурі. Він стверджував, що не вбивав, лише знайшов її «зовсім замерзлою і такою холодною, що не можна було торкнутися без рукавиць».

– Навіщо він скидав її в річку? – спитала я.

– Не питай мене, дитинко, я ще тільки працюю над цим. Особу жінки так і не встановили. Близько місяця по тому залізничні охоронці знайшли тіло чоловіка, який їхав на даху товарного вагона замість того, щоб їхати всередині. Стан тіла описували як дуже холодний. Наступна зима минула без пригод – ніяких надзвичайно суворих бур чи вкрай низьких температур. Далі до кінця десятиріччя чітких відомостей немає, а тоді починається Пиловий котел. І я гадки не маю, звідки він береться.

– Посуха, унаслідок якої верхні шари ґрунту почало здувати вітром…

– Гей, ти мене не дослухала! – На обличчі Міллі-Лу промайнула посмішка. – Я намагаюся змалювати картину. Отже, ми не бачили тих жахливих пилових бур, що траплялися на заході Топеки, але посуху відчували так само. Хтось був дуже розлючений чимось…

– Про що ви кажете? – спитала я. – Хто був розлючений і як це все стосується…

Міллі-Лу злегка ображено зітхнула.

– Коли принаймні двоє людей замерзають на смерть улітку, наступна зима видається не надто суворою. Але якщо влітку жоден не замерзає на смерть, зима настає просто жахлива.

Я кліпнула на неї, нічого не розуміючи. Здавалося, ніби вона переповідає якісь народні прикмети зі старого альманаху – якщо гусениці дуже волохаті, то зима буде вкрай холодною. Чи якщо Панксатонійський Філ побачить свою тінь[196]… дідько, я й досі не пам’ятаю, означає це ранню чи пізню весну.

– Я не бачу, як одне пов’язане з іншим.

– Гаразд, що далі вглиб, то важче це помітити, адже сповіщення стає все менш надійним, – сказала вона. – У 1930-х уся країна була однією суцільною руїною, а потім настала Друга світова війна. У повоєнну добу ситуація поліпшується.

Улітку 1951 року розлилася Міссурі, дуже розлилася. Але, гадаю, того літа ніхто не замерз, адже на Святвечір розбушувалася снігова буря, що паралізувала цілий штат. Наступний рік видався найзасушливішим з усіх, що ми мали, – за весь час ледь випало шістдесят сантиметрів дощу. Та, гадаю, кілька людей того року замерзли, і те саме сталося потім, 1954 року, який був до біса спекотним – температура сягала позначки у 118 градусів.[197] Сумно розповідати про дитину, що залізла в холодильник, бажаючи трохи остудитися, і про м’ясника, якого спіткав нещасний випадок напередодні вихідного дня. Його знайшли в морозильній камері лише за два дні.

Я потерла лоба.

– Усе одно не розумію, чому ви гадаєте, що смерть від охолодження влітку одного чи двох людей якось пов’язана з перебігом наступної зими…

– Я ще не завершила, дитинко. Загальна картина, пам’ятаєш? – Вона знову встала і стала викладати машинописні аркуші один до одного вздовж краю мого стола. – Гаразд, ось тобі часові рамки.

Може, думала я, якщо я подивлюся на це разом з нею, це набуде певного сенсу, замість скидатися на теорію змови, замішану на фантазіях параноїка, який вірить, нібито Спіро Аґню[198] був тим другим убивцею, що стріляв у Кеннеді з трав’янистого пагорбка.

– Протягом 50 – 60-х років зими були здебільшого звичайні, хоч я пам’ятаю, як у 1960-му мені здавалося, що зима ніколи не скінчиться. Найхолодніша, найсніжніша весна в історії – у віддалених районах Ліберті, Ґледстоуна і Ленекси людей буквально заносило снігом. І лише одну дивну смерть було зафіксовано попереднього літа.

– Хтось замерз на смерть в період аномальної спеки? – спитала я, намагаючись говорити без того скепсису й іронії, які відчувала.

– Закладаюся, що так… – Міллі-Лу продивлялася розкладені папери, доки не знайшла те, що шукала. – Ось. Міс Марія Т. Каннідзаро, 29 років, знайдена на робочому місці колегами, що вийшли на зміну 30 червня. – Вона провела пальцем уздовж рядка. – Бачиш, де вона працювала?

– Холодильний склад компанії «Мід-Континентал», – уголос прочитала я. – Гаразд, але це все одно не доводить…

– Ставлю сто баксів на те, що її знайшли глибоко замороженою. Вони підтримують у себе «курортну» температуру в мінус п’ять за Фаренгейтом.[199]

– Але там не сказано…

– Я можу дізнатися, хто тоді був коронером у морзі, і довідатися в нього особисто.

– Так, у вас є зв’язки, – розсіяно промовила я. – Але пробачте, Міллі-Лу, я цього просто не сприймаю. Не можу. Ви шукаєте зв’язок між низкою подій, ґрунтуючись ні на чому, окрім факту, що вони сталися в певній послідовності. Але лише те, що одне передує іншому, не означає, що перше спричинило друге.

Я продивилася сторінки з колами і стрілочками.

– Ми навіть не знаємо, чи всі ці люди замерзли на смерть. Усе, що можна сказати: для багатьох цих людей причина смерті або обставини, за яких їх знайшли, не оприлюднювалися.

Міллі-Лу склала руки на грудях і окинула мене поглядом, схиливши голову набік.

– Скажи чесно, ти зібралася в школу адвокатів?

– Звідки ви таке взяли? – Я була приголомшена. – Я лише кажу, що якщо причина смерті не вказана, ми не знаємо, якою вона була. Ми не можемо припускати, що хтось замерз на смерть, аби лише підігнати цю смерть під схему, якої, можливо, взагалі не існує. Тобто… агов! – Я всміхнулася. – До якого типу журналістів ви належите?

– Я не журналістка, – сказала Міллі-Лу. – Я донька партійного функціонера колишньої доби, і я вмію відрізнити змову, коли натрапляю на неї.

– Ой, облиште, – сказала я. – Я можу щоранку тричі стукати по столу і розповідати, що це робиться, аби вберегти офіс від вторгнення стада носорогів. Як гадаєте, відсутність зафіксованих смертей під копитами носорогів доводить, що мій метод працює?

– З ким у тебе в цьому разі укладена домовленість? – спитала Міллі-Лу розважливим тоном, ніби наведений мною приклад не здавався цілковитим божевіллям.

– Ну… ні з ким. Я просто так вирішила.

– Тоді це не змова, а маячня. Стукай собі по столу, якщо від цього ти почуваєшся краще. Але я не гризтиму нігтів, коли ти візьмеш лікарняний. – Вона обійшла навколо стола, щоб глянути на інші сторінки. – У 70-х усе владналося. Ну, гаразд, – у першій половині. Деякі зниклі люди благополучно знайшлися, інші ні. Причину смерті деяких з них було зазначено просто як «переохолодження».