Джоанн Харрис – Жахослов (страница 83)

Я знизала плечима.

– Люди справді помирають від переохолодження.

– Технічно так. Але у такий спосіб зазвичай описують смерті, що сталися в холодний період. У спекотні часи посилаються на серцеву недостатність внаслідок теплового удару чи зневоднення, або ж кажуть, що потерпілий на смерть спікся в маленькій, погано вентильованій кімнатці під дією ефекту підігріву. Хіба я про нього не казала?

– Так, казали. Я навіть пошукала додаткову інформацію, аби знати точно, як це працює. Та, наскільки я розумію, не існує ефекту зворотного підігріву, що перетворює людей на кригу під час аномальної спеки. Хоча я колись вважала, що зі мною так і станеться, – додала я.

Міллі-Лу дивилася на мене, роззявивши рота.

– Люсі, та ти геній. «Ефект зворотного підігріву». Чому я про це не подумала?

– Бо це абсурдно, – відповіла я. – Я щойно його вигадала.

– Удача прихильна до підготованого розуму, – промовила вона, при кожному слові тицяючи олівцем мені в лоба. – Ти казала про те, що бачила, навіть не усвідомивши, що бачила це.

– Мій розум не був підготований.

– Мій був. Добре, що я це слухала. – Вона швиденько зібрала свої нотатки. – І я знаю, з ким саме треба поговорити.

Ми заскочили Дені Вашинґтон, коли вона вже збиралася йти. Вона не дуже зраділа, побачивши нас.

– Якщо вам бракує фотографій, то в мене погана новина, – сказала вона Міллі-Лу, накриваючи друкарську машинку в себе на столі й беручи сумочку. – Мій бос тут з парою експертів з Джеферсон-Сіті. Вони пакують тіла для транспортування.

– Усе гаразд, – відповіла Міллі-Лу. – Я подумала, що ми можемо поговорити про попередні випадки.

– Попередні випадки? – Дені Вашинґтон розсміялася, але при цьому мала дещо знервований вигляд.

– Люди, замерзлі на смерть під час спекотної погоди, – уточнила Міллі-Лу.

Дені Вашинґтон розсміялася знову, цього разу щиріше.

– Таких небагато. Мій бос три роки працює тут і каже, що ніколи не бачив нічого подібного.

– Я впевнена, що не бачив. Останні три зими були чистісіньким пеклом.

Міллі-Лу коротко виклала їй те, що розповіла мені, раз у раз звіряючись зі своїми записами. Дені Вашинґтон слухала, мигцем поглядаючи на мене, намагаючись зрозуміти, чи сприймаю я все це серйозно. Я намагалася надати своєму обличчю нейтрального виразу.

– Не розумію, – сказала вона нарешті, коли Міллі-Лу закінчила. – Ви гадаєте, якщо хтось замерзає на смерть улітку, це означає, що в нас буде м’якіша зима?

– Але ж останні три зими були епохальними, – сказала Міллі-Лу. – Минулої зими було зафіксовано найнижчу температуру. А потім двоє людей замерзають на смерть під час аномальної спеки.

Дені Вашинґтон обвела поглядом кабінет. Єдина інша особа в кімнаті проглядала документи в шухляді картотеки в іншому кінці кабінету і не звертала на нас жодної уваги.

– Поговоримо про це надворі, – знизивши голос, промовила вона. Я зробила над собою зусилля, аби не застогнати. День кожної миті ставав дедалі спекотнішим, і я сподівалася, що ми зможемо трохи охолонути на підземному поверсі.

– Гаразд, – сказала вона, коли ми опинилися на паркувальному майданчику, де, звичайно ж, не було жодної тіні. – Міллі-Лу, я люблю вас, як рідну, але те, що ви мені розповіли, це безумство.

Моя шефиня не образилася.

– Може, так, а може, й ні. Може, я лише об’їлася тістечок з дикими ягодами і мені все примарилося. Роздрукуй мені звіт щодо смертей від обмороження, зареєстрованих улітку. Він же є у тебе в комп’ютері, чи не так?

Дені Вашинґтон подивилася на Міллі-Лу так, наче та в буквальному сенсі викручувала їй руки.

– Я не можу зробити цього, лише мій бос може. А в мене має бути поважна причина, щоб просити про таке…

– Навчальне дослідження, – миттєво порадила моя шефиня.

– Ви не дали мені договорити, – сказала Дені Вашинґтон уже відверто роздратованим тоном. – Найімовірніше, ви не отримаєте тих результатів, на які сподіваєтеся. Лише те, що тіла знайдені замороженими, не означає, що саме це стало причиною смерті. Коли вони нарешті розморозять тих двох, може виявитися, що вони померли від удару або серцевого нападу чи ще якоїсь недуги, типової в літньому віці.

– А якщо вони не знайдуть іншої причини? – спитала Міллі-Лу.

– Тоді вони, мабуть, запишуть, що причину не встановлено.

– І це цілком задовольнить їхніх родичів? – спитала я.

– Яких родичів? – Обличчя Дені Вашинґтон посмутніло. – Жодного родича знайти не вдалося. – Вона зітхнула. – Таке трапляється скрізь. Найближчі родичі розбрідаються по світу чи помирають молодими, а ті, що вижили, доживають віку самотні і всіма забуті. Послухайте, відділ охорони здоров’я має будь-яку інформацію – статистичні дані стосовно середньої тривалості життя, причин смерті, всього що хочете. Ви можете туди зателефонувати, розпитати про все, що вас цікавить. Вам вони розкажуть. У вас є зв’язки. – Вона обернулася до мене. – Як ваш палець?

– Якщо чесно, – сказала я, – болить.

– Еге ж, у вас на обличчі написано, – сказала Дені Вашинґтон. – Я не можу вам нічого виписати…

– У мене залишилося трохи дарвону,[200] – розсіяно промовила Міллі-Лу і поставила Дені Вашинґтон інше запитання, якого я не чула – моєю увагою цілком заволодів біль. Насправді я не усвідомлювала, що мені боляче, доки дівчина-коронер не спитала про палець – усі мої думки були про те, як спекотно на вулиці. Тепер же я збагнула, що від спеки біль стає ще важчим. Чи, мабуть, спека стає нестерпнішою від болю – я не знала.

За деякий час я почула, як поряд хтось промовив:

– Мабуть, краще заведемо її всередину.

Невдовзі після того я збагнула, що лежу на дивані з мокрим рушником на голові. Мій палець болів так, наче був затиснутий в лещатах чи в мамографі. Розплющивши очі, я побачила над собою чоловіка з дуже суворим виразом обличчя. Мабуть, це керівник Дені Вашинґтон, подумала я, сподіваючись, що її не звільнили через нас.

– Вітаю, – кволо промовила я.

Одразу ж поряд із ним виросла Міллі-Лу і вклала соломинку мені в губи.

– Пий, – наказала вона мені. Я послухалася. На щастя, вода виявилася прохолодною. – Гаразд. Їй стане краще, коли трохи відпочине. А потім я відвезу її додому.

– Якщо ви так упевнені, – промовив він, тепер уже із шанобливим виразом. – То про що ви хотіли мене запитати? Смерті, спричинені спекою?

– Не зовсім, – промовила вона і глянула ліворуч. – Дені, нічого, якщо я попрошу тебе залишитися з нею, доки говоритиму з Девідом?

З’явилася Дені, і Міллі-Лу вклала воду в її руки, а сама вивела чоловіка з кімнати, безперестанно сиплячи словами про визначні періоди аномальної спеки ХХ сторіччя.

– У вас же немає неприємностей, ні? – спитала я, сідаючи на дивані.

– Хіба що трохи, – відповіла Дені, передаючи мені воду. – Але тільки тому, що тримала Міллі-Лу надворі замість того, щоб запросити всередину. – Вона всміхнулася. – На щастя, Міллі-Лу взялася владнати всі мої неприємності.

– Що буде, коли вона згадає про трупи?

Дені Вашинґтон знизала плечима.

– Не знаю, як вона довідалася. Я їй не натякала. Як ваш палець?

– Болить трохи менше, ніж до того.

– Гадаю, мені краще подивитися.

Перш ніж я встигла заперечити, вона розмотала бинт. Я сміливо заплющила очі й відвернулася. Але тоді вона скрикнула: «От лайно!» – і я просто змушена була подивитися.

Мій палець роздувся вдвічі, шкіра навколо шва вкрилася чимось схожим на пухирці.

– Що це, в біса, таке? – сказала я.

Дені Вашинґтон була шокована не менше за мене. Вона торкнулася одного з пухирців кінчиком пальця, а потім швидко відсмикнула його і потерла об великий палець.

– Обмороження. Краще я покличу мого боса. Не рухайтеся.

Не рухатися? Це був такий жарт?

Доктор Морґентау відвів нас до прозекторської, що не надто заспокоювало, але тут ми були наодинці і, що важливіше, він казав, що тут значно чистіше, ніж у кімнаті відпочинку для співробітників.

– Гаразд, – сказала я, коли він посадив мене, щоб оглянути мій палець під збільшувальним склом, – просто не забувайте, що я й досі жива. І мій палець також.

– Трішки довше – і все могло б обернутись інакше. Для вашого пальця, – швидко додав він, відчувши, як я заціпеніла. – Таке враження, ніби ви тримали його на лютому морозі – не можу сказати, як довго. Шви нові, і вони здаються знайомими. – Він обернувся до Дені Вашинґтон.

– До мене дійшла чутка про кілька незвичайних смертей, – утрутилася Міллі-Лу, перш ніж коронер встигла щось сказати. – Дені заскочила нас тут, і Люсі була настільки вражена, що влипла в волосся місіс Як-Там-Її. Дені видалила скалки і зашила її.

Вираз обличчя лікаря свідчив про безліч невеселих думок, що вирували в його голові.

Я була єдиною, хто заперечував проти поїздки до лікарні, – і єдиною, кого ніхто не питав.