Джоанн Харрис – Жахослов (страница 84)

Доктор Морґентау доручив Дені перев’язати мені всю руку, доки він зробить кілька дзвінків. Коли ми приїхали, медсестра приймального відділення жестом покликала нас усередину, не давши мені навіть жодних бланків на заповнення, і ми пройшли прямісінько до процедурної, що була досить далеко від приймальні, де на нас уже чекали троє інших лікарів: двоє чоловіків і жінка.

Вони одразу накинулися на мене – чи, радше, на мій палець – навіть не чекаючи, коли доктор Морґентау представить їх. Цього разу Міллі-Лу не треба було затуляти від мене всю сцену – я нічого не могла побачити через них трьох, навіть якби хотіла. Я лежала на процедурному столі, простягнувши руку якомога далі (насправді, аж занадто далеко, щоби почуватися зручно), доки вони пошепки радилися між собою. З іншого боку від мене стояла Міллі-Лу, тримаючи мою здорову руку і гладячи по плечу.

Раптом я відчула гострий біль.

– Ой! – скрикнула я. – Що ви робите?

Всі лікарі разом обернулися до мене.

– Тканина і досі життєздатна, – промовила жінка. – Ви це відчуваєте?

Ще один напад гострого болю.

– Ой! Припиніть це!

– Дені? – поманив доктор Морґентау. – Розкажіть їм те, що розповіли мені.

Дені Вашинґтон приєдналася до людей, що згуртувалися навколо моєї руки, і відзвітувала про те, як видаляла скалки замерзлого волосся з мого пальця.

– А ви впевнені, що видалили всі фрагменти? – зловісно спитала лікарка.

– Тоді я була впевнена, що всі. – Її голос злегка тремтів. Я подивилася на Міллі-Лу. Вона стиснула мою руку, і в цю мить я знову відчула шкірою гострий біль – трохи нижче від указівного пальця. Цей біль більше нагадував укол голкою, відчуття було дещо приглушене й віддалене.

– Люди, що ви там робите? – спитала я. – Так, я це відчуваю, але не надто.

Секунду чи дві ніхто не промовляв ані слова. Потім доктор Морґентау відвів Міллі-Лу вбік, аби щось пошепки обговорити з нею. При цьому вона примудрилася не випустити моєї руки. Закінчивши з нею, він підійшов і спитав мене про найближчого родича і скільки часу минуло, відколи я востаннє їла чи пила.

Я тишком лаялася, коли вони приспали мене. Мені не подобалася сама ідея, доки наркоз не почав діяти – потім мені стало байдуже. Я знепритомніла, потім знову повернулася до тями, майже не відчувши, як мені знову почали вводити новокаїн. Але не лише в мій палець – цього разу оніміння поширилося на всю долоню, охопивши нижні фаланги і майже весь великий палець. Я мала туманне передчуття, що це поганий знак, але не мала мотивації з’ясовувати, звідки воно. Здавалося, це тривало годинами. Якоїсь миті здалося, що мій розум от-от проясниться, але потім туман згустився знову, і я поринула в безпам’ятство.

Коли я нарешті прокинулася, то побачила, що моя права рука нерухомо прив’язана до дошки, а долоню охоплює складна пов’язка з пластиковою трубкою, виведеною назовні. Я спробувала поворухнути долонею, але вона теж була цілком знерухомлена. Боляче не було, але я відчувала холод, ніби її тримали в пакеті з льодом.

Хтось торкнувся мого лівого плеча. Міллі-Лу. Вона спробувала заспокійливо посміхнутися. Спроба була невдалою.

– Як почуваєшся?

Я здивовано кліпнула очима.

– А ви як гадаєте? – сказала я, чи принаймні спробувала сказати. Прозвучало, наче кумкання: «Вияк-дає-те?»

– Ось, випий води. – Вона трохи підняла мене і вклала соломинку між мої губи. Вода була холоднющою. Вона аж обпікала горло – і водночас це було добре.

– Гадаю, ви і є мій найближчий родич? – витиснула я із себе. – Чому мене наполовину розп’яли?

Її посмішка більше нагадувала гримасу болю.

– З твоїм пальцем виникла проблема.

– Еге, я здогадалася. У чому справа? Невже… як там її звуть… облажалася?

– Ні, все значно складніше. Це… – Міллі-Лу замислилася, почала була говорити, потім передумала, поміркувала ще трохи. – Зачекай тут, я покличу лікаря.

Я вражено дивилася на двері, що зачинилися за нею. Зачекай тут? Вона справді щойно це сказала? Я глянула на свою знерухомлену праву руку. Скільки мені ще доведеться лежати ось так? І нащо ця дурнувата пластикова трубка? Вона стирчала з пов’язки, вела до штатива і зникала в центрі зв’язки пакетів льоду, з’єднаних між собою клейкою стрічкою.

– Якого дідька? – уголос промовила я і озирнулася в пошуках чогось на кшталт кнопки виклику медсестри. Нарешті я знайшла кабель, під’єднаний до чогось схожого на футуристичний пульт дистанційного керування. Я почала натискати усі кнопки по черзі – підвела собі ноги, потім голову, потім опустила все, перш ніж знайшла кнопку, яка вочевидь не робила нічого. Я натискала її, доки не повернулася Міллі-Лу.

– Люсі, гадаю, тобі краще віддати це мені, – вона потягнулася до пульта керування в моїй лівій руці.

– Нізащо! – сказала я, намагаючись притиснути його до своєї сорочки.

– Просто припини натискати кнопку, – благала вона. – Я обіцяла сестрам, що ти не будеш так робити.

– Хто-небудь прийде? – спитала я.

– Лікар уже йде. Справді.

Я віддала їй пульт.

– Вам я довіряю. – Я озирнулася. – Багато в чому. І дуже сподіваюся, що наша медична страховка покриває витрати на окрему палату. – Я втягнула носом повітря. – Окрему палату з кондиціонером.

– Ти дістала травму на роботі. Чого не покриє страховка, покриє «Джонс». Про це можеш не турбуватися.

– То про що я маю турбуватися? – спитала я. – Мені відрізали пальця?

– Зовсім ні, – відповіла Міллі-Лу. – Я сказала їм, що спочатку вони мають поговорити з тобою.

– Що? – Але перш ніж у мене стався істеричний напад, увійшли лікарі, доктор Морґентау та троє інших, в супроводі Дені Вашинґтон. Остання мала по-справжньому наляканий вигляд. І явно не тим, що її можуть звільнити – на її обличчі був такий жах, наче її ім’я дізналася мафія. Бідолашна дівчина вся тремтіла. Чи, може, то було від надмірної роботи кондиціонера. Я й сама мала б тремтіти. Я відчувала, як прохолодно в кімнаті, але чомусь це мене не хвилювало.

Доктор Морґентау заново представив лікарів: жінку звали доктор Рамірес, старшого чоловіка – доктор Фунарі й молодшого – доктор Нґо. Він почав розповідати про їхню спеціалізацію і ще щось, але я була не в настрої.

– Чому ви хочете відрізати мені палець? – спитала я.

– Щоб урятувати ваше життя, – виступив уперед доктор Нґо. – Почалося зараження. Жодним зі звичайних способів: антибіотиками, очищенням, дезінфекцією – воно не лікується.

– Це заразно? – спитала я.

– Не в тому сенсі, у якому ви, мабуть, думаєте. Це не є вірус нежитю або грипу, який можна підхопити від іншого. Ми всі в цілковитій безпеці. Для того щоб заразитися, треба, щоб шкіру проткнуло інфікованим матеріалом, як це сталося з вами.

– Я була інфікована кількома замерзлими волосинами? – Я не хотіла в це вірити, та не скидалося на те, що він вирішив розіграти мене. – Це ж було лише волосся, просто волосинки з голови старої пані. Вони мали бути надто крихкі, щоби проткнути шкіру…

– За надзвичайно низьких температур речовини здатні поводитись дивним чиним, – вставив доктор Морґентау. – Рідкий азот…

– Усе це я знаю, я вивчала хімію в школі, – перебила я. – Але чому ці волосини просто не розбилися, як квітка, занурена в рідкий азот?

– Не можу сказати, – промовив доктор Нґо тоном людини, яку перервали посеред важливого повідомлення і яка надто чемна, щоб сказати «Замовкни й слухай». – Я не мав можливості дослідити уражені тканини…

– Волосся мертве, – нагадала я.

– Чи інші матеріали, – м’яко додав він. – Але, перевіривши ваші інфіковані тканини, я дійшов висновку, що єдиний спосіб урятувати вам життя – це ампутувати палець. Колеги мене підтримують.

Останні три слова луною повисли в повітрі. «Колеги… мене… підтримують… підтримують… підтримують…» «Підтримують» – той особливий випадок, коли сказати просто «згодні» недостатньо. Як тоді, коли треба ампутувати палець.

– Чому? – спитала я. – Що не так із моїм пальцем? Так, він заражений, але якою інфекцією?

– Це дуже схоже на обмороження. Але насправді це не обмороження, – швиденько додав доктор Нґо, кинувши погляд на доктора Рамірес і Міллі-Лу. – До тієї міри, коли тканина назавжди пошкоджена і має бути відрізана, перш ніж гангрена пошириться далі.

– Але як? – Я дивилася на всіх лікарів по черзі, але жоден не відповів. – Це сталося лише кілька годин тому. Ця дівчина, Дені, миттєво видалила скалки. Вона не просто витягла їх – вона їх вирізала. До речі, як ви знали, що саме треба було робити?

Дені Вашинґтон дивилася в підлогу, почуваючись відверто ніяково.

– Це питання стосується лікарської таємниці, – спокійно відповів Морґентау. – Можу повідомити вам як її керівник, що вона вчинила саме так, як зробив би і я.

– Але ви не можете врятувати мого пальця? – спитала я.

– Мені шкода, – промовив він, і я бачила, що йому дійсно шкода.

– Тому що почалася гангрена?

– Тому що вона почнеться, – сказав доктор Нґо, знову перебравши на себе ініціативу. – І пошириться на решту руки.

– Нам лише треба, щоб ви підписали дозвіл на операцію, – сказала доктор Рамірес. – Також ми хотіли б зберегти ампутовані тканини для дослідження.

Я глянула на свою перев’язану руку, потім на пластикову трубку. Нарешті до мене дійшло. На своє виправдання можу сказати, що мене справді глибоко приспали.

– Якщо в мене обмороження, якого біса ви тримаєте мою руку в крижаній воді? Таке відчуття, ніби вона в пакеті з льодом. І, до речі, температура тут десь шістдесят п’ять градусів…[201]