Джоанн Харрис – Жахослов (страница 81)
Мій погляд упав на термостат за дверима кабінету Міллі-Лу. Я почувалася комфортно – не холодно і навіть не прохолодно, саме враз. Я підійшла до нього, щоби перевірити температуру. Крихітна шкала показувала 68 градусів за Фаренгейтом,[188] та я не була впевнена в його надійності – якби в кімнаті дійсно було б настільки прохолодно, мої зуби вже б цокотіли. Контроль був встановлений на максимальне охолодження, і кондиціонер справді працював. Міллі-Лу залишила його ввімкненим, доки ми виходили, і це гудіння було, мабуть, схоже на звуки розпаду озонового шару. Почуваючись трохи винною, я смикнула важіль мізинцем. Потім ще раз.
– Що ти робиш? – спитала Міллі-Лі солодкавим тоном, яким зазвичай кажуть: «Впіймалася!» Я підстрибнула на місці. – Кумедно, не схоже, щоб ти посиніла від холоду. Фактично… – Вона насупилась і підійшла до мене. – Ти маєш такий вигляд, ніби нарешті адаптувалася до місцевого клімату. І дуже вчасно. – Вона знов переставила важіль на максимум. – Щось мені підказує, що цього року термін «спекотна погода» набуде нового значення.
– Хочете, я відредагую ваші нотатки? – спитала я, проводжаючи її очима до кабінету.
– Ні, це не стаття. Поки що. – Вона зашторила двоє великих вікон, але післяобіднє сонце наче намагалося пропалити їх наскрізь. Міллі-Лу підвела мене до мого столу. – Зараз це лише купка фактів, витягнутих зі стосу старих газет, – сказала вона, сідаючи на край столу. – Неможливо знати, наскільки точними вони є.
– «Стар» і «Таймз» начебто цілком надійні джерела, хіба ні? – спитала я.
– Я зазирала не лише до них. «Таймз» і «Стар» завжди були мало не монополістами в Канзас-Сіті, але в передмістях і заміських населених пунктах вони все ж мали певну конкуренцію. Більшість із тих конкурентних видань уже зникли, кілька протрималися на ринку лише рік, перш ніж піти на дно. Деяки вочевидь слугували рупором тих навіжених, що навіть Баррі Ґольдвотера[189] вважають «лівацько-комуняцьким посіпакою».
Почувши це, я розсміялася, але одразу ж стихла.
– Я вже хотіла сказати, що це смішно, але якщо трохи подумати, зовсім ні.
Міллі-Лу схвально всміхнулася до мене.
– А ти швидко навчаєшся. Я не знала, наскільки можна покладатися на ці інші газети. Я шукала історії на підтвердження моєї версії в «Таймз» і «Стар». Спочатку здавалося, що я нічого не знайшла. Довелося прочитати уважніше – кілька посилань пройшли повз мою увагу.
Я злегка похитала головою.
– Може, краще б ви розповіли мені, що саме намагаєтеся підтвердити.
– За останні сімдесят із лишком років певну кількість людей було знайдено замерзлими на смерть під час спекотних періодів, – доповіла вона. – Яку саме кількість, не можу сказати точно. Понад двадцять, менше ніж шістдесят.
– Забагато для статистичної похибки, – зауважила я. – І це лише в районі Канзас-Сіті, чи не так?
Очі Міллі-Лу розширилися.
– Боже мій, я й не подумала про це. Від самої лише думки про те, щоб об’єднати сповіщення про смерть по всьому Міссурі й Канзасу, хочеться прилягти й відпочити.
– Мені теж, – відповіла я. – Тож давайте зосередимось на місцевих подіях. Це відбувалося щороку? Чи вам узагалі це відомо?
Моя керівниця похитала головою.
– Гарне запитання, Люсіль. Так чи інакше, ми не маємо достатньої інформації. А це наводить мене на думку, що подібні смерті не були щорічною подією. Принаймні не тут. Якби це траплялося регулярно, це була б новина. Ми мали б із півдюжину теорій змов і тільки й чули би про них у шести-і десятигодинних новинах з понеділка по п’ятницю. – Якусь мить вона вивчала свої друковані нотатки, потім подивилася на мене. – До речі, як твій палець?
Попри те, що бинт заважав мало не за кожного руху, я майже забула про нього. Я помахала пальцем з боку на бік.
– Начебто все гаразд. Дія новокаїну минула, але мені вже не боляче.
– Це добре. Дивно, але добре.
– Дивно? – У мене всередині все похололо. – Чому? Ні, не кажіть! – швиденько додала я. – Біль минув, а інше мене не хвилює. Усе добре скінчилося. Розкажіть мені більше про людей, які замерзли під час тих спекотних періодів.
Міллі-Лу вагалася, і я майже відчувала, як обертаються маленькі коліщатка в її голові. Потім вона знизала плечима.
– Насправді, найвідомішим погодним явищем до 1920 року були великі заморозки в листопаді 1911-го. Кліматологи називали їх Сильним… ні, Великим Буревієм 11.11.11.
Ранок того дня був надзвичайно теплим, майже по-літньому теплим. Потім згустилися хмари, температура стрімко впала, дощ обернувся на сльоту, потім на град, слідом за ним розпочалися грози й торнадо, і довершила все страшенна хуртовина. І не лише тут, а й по всьому Середньому Заходу, аж до Вірджинії. І, згідно з кількома газетами – надійними газетами, – вітри були настільки сильними, що руйнували цілі будинки.
– І все це сталося одинадцятого дня одинадцятого місяця одинадцятого року? – Я похитала головою. – Після такого я б стала забобонною на все життя.
– Ти була б така не єдина. Якось я покажу тобі матеріал, який з’являється в мертвий сезон, щодо подій 11 листопада. Перша світова війна офіційно завершилася об одинадцятій годині 11 листопада 1918 року, але не в цьому справа. Є щось таке в числі 11.11, що змушує людей нервуватися, як не змушують ні 10.10, ні 12.12.
– Може, тому що одинадцять – просте число? – запитала я.
Міллі-Лу розсміялася.
– Спитай дванадцять випадкових людей на вулиці, чи вони знають, що таке просте число. Половина не знатиме. Гаразд, може, не так багато. Навіть Джеррі знає, що таке просте число, а йому щомісяця доводиться просити Айрін підбити баланс на його чековій книжці.
Але шістдесят років тому добре, якби двоє таких знайшлося. У ті часи слово «простий» означало «нескладний», без жодного стосунку до чисел. Ні, гадаю, справа в тому, який вигляд має дата 11.11. Чотири одиниці поспіль. У тебе є цифровий годинник?
Я кивнула.
– На радіоприймачі. Дік і Джей[190] щоранку підіймають мене з ліжка.
– Іноді я забуваю, яке ти ще дитя, – усміхнулася Міллі-Лу. – Тобі ніколи не здавалося, що ти завжди примудряєшся глянути на годинник саме в ту мить, коли він показує 11: 11?
– Чесно? Ні, – відповіла я. – Але не так вже й часто я на нього дивлюся. Час для мене – це коло. Як кругова діаграма, – додала я у відповідь на її здивований вираз обличчя. – Коли я замислююсь, котра година, я уявляю собі циферблат.
– На мить я подумала, що ти з мене знущаєшся. Час як коло – дуже приємно, справді. Утім, ти все одно не та людина, яку слід питати про це. Ти не одержима нічим, не перебуваєш під примусом. Лише завжди мерзнеш. Чи мерзла раніше. Скажи, а тобі буває занадто спекотно взимку?
– Ні, тоді мені теж холодно. Хтось замерз на смерть влітку перед 11.11.11?
– Якщо таке й сталося, ніхто не помітив. Але наступного літа «Едвардсвіль візітор» – одна з тих самих газет, що протрималися лише рік, – опублікувала історію про невпізнаного чоловіка, знайденого в товарному вагоні. Гадаю, їм просто треба було чимось заповнити кілька дюймів шпальти, тож вони процитували слова поліціянта з місця події: «Я гадав, він намертво змерз, але док казав, що саме це відбувається з покійниками: вони холонуть і клякнуть». Це був… дай-но гляну… офіцер Річард Мак-Елрой. – Міллі-Лу всміхнулася. – Велика родина – Мак-Елрої, і жоден із них не був ідіотом.
Потім, за день після великої гулянки з нагоди 4-го липня,[191] у біфштексній «Щасливий бик» шеф-кухар знайшов одного з прибиральників мертвим у холодильнику. Обставини дозволяють припустити, що розпивання пива в холодильнику здалося хлопцеві доброю ідеєю. Вочевидь він уже встиг перехилити кілька гальб, коли на нього зійшло таке натхнення. Померлим виявився 43-річний Елай Вашинґтон, уродженець міста Шривпорт.
– У холодильнику справді було
– Звісно – якщо ти не місцевий і тебе легко можна записати в алкоголіки і, припустімо, наркозалежні, – з кислою міною відповіла Міллі-Лу.
– Темношкірий прибиральник, чия доля нікого не хвилює, – сказала я.
– Хапаєш на льоту. – Міллі-Лу посмутніла. – Більше жодних смертей у холодильнику за 1912 рік чи рік наступний я не знайшла. Але в листопаді 1913 року на Великі Озера обрушився катаклізм, відомий як Велика завія, або Білий ураган, – хуртовина з вітрами ураганної сили.
– 11 числа 11 місяця? – спитала я.
– Насправді станом на одинадцяте число буря на Великих Озерах вже стихла, перемістившись до Східної Канади. Втім, без наявності теплої води для створення озерного ефекту[192] вона втратила більшість своєї сили. Настільки я можу судити, вона навіть не зачепила Канзас-Сіті.
– Озерний ефект?
Міллі-Лу зробила гримасу.
– Погодний феномен, характерний для «снігового поясу».[193] Потім уточниш. Нам вистачає того, що ми посеред Алеї торнадо[194] і є грозовою столицею світу…
– Ну, це вже я
– Угу. – Не відриваючи очей від своїх записів, Міллі-Лу простягнула ліву руку. Я вклала в неї ручку. – Ні, олівця, – сказала вона, і я послухалася. – Завжди олівця. Ти ж знаєш.
– Як захочете, – відповіла я.
– Авжеж, чорт забирай. – Вона підвелася, розклала сторінки на столі і почала обводити окремі слова, іноді додаючи стрілочки. Я мовчки чекала. Переривати Міллі-Лу під час того, як вона малює кола і стрілочки у своїх нотатках загрожувало звільненням з роботи. Якщо вірити її словам, саме така доля спіткала мою попередницю.