Джоанн Харрис – Жахослов (страница 80)
Я відчула таке полегшення, що мені стало млосно. Втім, я і так вже танула від спеки. Всередині поліційної машини було не прохолодніше, ніж зовні, та принаймні тепер я була не на сонці. Я відкинулася на сидінні, налила трохи води на долоню і плеснула собі на обличчя, не зважаючи, скільки крапель пролилося на сорочку. Я з радістю вилила би всю пляшку собі на голову, хіба що копи навряд чи схвалять, якщо я заллю їм заднє сидіння. Щоправда, будь-яка рідина миттєво перетвориться на пару.
За мить я озирнулася. Усі троє стояли перед машиною, заглиблені в розмову. От тільки говорили здебільшого копи, а Міллі-Лу уважно кивала і робила записи. Я бачила, що вони не сварять її, та, може, сусіди цього не бачили. Нарешті вона згорнула блокнот, цьомкнула кожного в щоку і поманила мене за собою.
Ми повернулися в центр. На той час я вже настільки спеклася, що була трохи розчарована, коли нарешті ми опинилися в бібліотеці замість моргу.
– Я точно не можу вам допомогти? – спитала я, коли Міллі-Лу проглядала одну бобіну мікрофільму за одною.
– Ні, просто і далі складай мені компанію, – бадьоро відповіла моя керівниця. Вона знала, що моя пропозиція допомогти була лише даниною ввічливості. Я ненавиділа мікрофільм, тому що він завжди в негативі, чорно-білий. Мені завжди було важко щось розгледіти на такого роду носіях – навіть у найкращому разі я витрачала години лише на пошук знімка для першої шпальти.
Міллі-Лу не мала такої проблеми – гадаю, її очі легше звикали до таких речей. Але ми вже були тут принаймні годину, доки вона прокручувала одну бобіну за одною, звіряючись із записами в блокноті (стенографічними, тому незрозумілими для мене), перш ніж нарешті щось знайшла.
– Ага! Ось воно. Нагадай мені, щоб я надіслала Тоні з родиною шикарний кошик на День подяки! – Вона доповнила закарлюки у своєму блокноті коментарями у вигляді нових закарлюк і відкинулася в кріслі, щоб я побачила сторінку, виведену на екран. – Праворуч унизу. З іншого боку, – автоматично додала вона.
Уперше в житті я одразу побачила заголовок:
Історія була недовга. Дванадцятирічна донька подружньої пари в Тонґаноксі, штат Канзас, два дні вважалася зниклою, перш ніж її мертве тіло було знайдено закляклим від холоду під причепом трейлера, у якому вони мешкали. Батьки стверджували, що не знали, де їхня донька, не завдали їй жодної шкоди і не знали, хто це зробив.
– Коли це було? – спитала я.
– Серпень 1973 року. Спекотне було літо.
– Пам’ятаю, – сказала я. Я й справді дуже чітко його пам’ятала. Лише згадуючи, я вкривалася потом навіть у приміщенні з кондиціонером, що працював на повну потужність. Зважаючи на те, як довго ми перебували в цій кімнаті, я вже мала би мерзнути, але цього не було. Я й досі почувалася комфортно. Можливо, моє тіло нарешті адаптувалося до клімату Канзас-Сіті.
Міллі-Лу знайшла оригінал історії, зробила ще більше нотаток, а потім і далі прокручувала бобіну за бобіною. Вона знайшла ще один сюжет за літо 1969 року – знаменитого тим, що це був останній рік, коли вона мерзла. Утім, моя начальниця була настільки поглинена своєю знахідкою, що я вважала грубістю вказувати їй на це.
Вона не запрошувала мене поглянути на цю історію або інші, знайдені нею. З тих небагатьох почутих від Міллі-Лу слів я зрозуміла, що в кожній з них ідеться про людей, замерзлих посеред спеки. Таких подій було небагато, і вона не завжди могла знайти оригінал історії.
Аж доки не дісталася 30-х років, на чому й зупинилася.
– Мала б здогадатися, – сказала вона зі скупою похмурою посмішкою.
– Чому? – спитала я.
– 30-ті були роками Пилового котла.[184] Усталилася жорстока спека, піщані бурі забирали людські життя. Наче мало було Великої депресії.
– Я знаю історію і читала «Грона гніву»,[185] – сказала я.
– Читати про це і проживати це – зовсім різні речі. Я тоді була лише маленькою дівчинкою –
– Мабуть, в ті часи люди так само гинули від спеки, – сказала я. – Без кондиціонерів.
– Насправді, – промовила Міллі-Лу, розпочинаючи наступну бобіну, – саме в Канзас-Сіті було зведено першу будівлю із системою кондиціонування – Армур-Білдінґ, 1902 року.
– Оце так-так! – Я була щиро вражена.
– Десять років по тому Кларенс Бердсай розробив систему швидкого замороження їжі. З використанням конвеєрної стрічки. Хоча це вже було не в Канзас-Сіті – забула, де саме. То були часи, коли більшість людей не мали навіть холодильників – скрізь лише скриньки з льодом, у яких розвозили свій товар продавці морозива. До кінця 20-х років холодильники в житлових будинках годі було знайти. За деякий час почали з’являтися віконні кондиціонери, але по-справжньому вони ввійшли в широкий вжиток лише після Другої світової війни.
Отож люди помирали від спеки. Люди завжди гинули, будучи беззахисними як перед спекою, так і перед холодом. Ми просто не завжди добре вели документацію, навіть коли про такі події повідомлялося відкрито. А так бувало не завжди. Безліч людей народжувалися вдома, а не в лікарнях, там же чимало з них і помирали. Родини вживали власних заходів, і, якщо тільки лікар не знаходив явних слідів від куль чи ножових поранень на тілі дідуся, причиною смерті вважалася старість. Або ж грип чи пневмонія – залежно від обставин.
– Хтось був швидко заморожений за методом Бердсая?
– Гарне запитання.
Вона мовчки продивилася ще кілька бобін, роблячи паузи, щоби внести черговий запис у свій блокнот. Я заглядала в нього, шкодуючи (і вже вкотре), що не опанувала стенографію в школі.
Я гадала, що на 30-х роках вона зупиниться, але вона й далі заглиблювалась у минуле – у 20-ті роки і ще раніше. Я вже починала дрімати, коли вона нарешті сказала, що з мікрофільмами все. Я можу їхати додому, сповістила Міллі-Лу, але сама вона повернеться в офіс і спробує привести свої нотатки до більш-менш пристойного вигляду. Я відповіла, що поїду разом із нею – мені хотілося побачити, що із цього вийде… якщо вийде.
Міллі-Лу зрідка сідала друкувати, та коли вона все ж робила це, у кабінеті ніби лунала автоматна черга. Вона відмахнулася від моєї пропозиції відредагувати текст. Якщо я справді не хочу їхати додому, казала вона, то краще мені перевірити роздруківки телетайпа на предмет дріб’язкових новин – просто на випадок, якщо я захворію й відпрошуся з роботи того дня, коли нам не стане про що писати.
Ніколи б не подумала, що «Асошіейтед прес» може бути джерелом новин, які новинами, по суті, не є. Телетайп використовував довгі рулони паперу, друкуючи одну історію за одною. Та якщо читати їх, усі поспіль, то після першого метра паперу виникало відчуття дежа вю – сюжети повторювалися, іноді доповнені новими фактами, а іноді скорочені. Але двічі на день вони публікували місткий гороскоп, сентиментальні історії, відгуки на той чи інший фільм або книжку.
Пізніше головною темою статей став невдовзі очікуваний національний з’їзд Республіканської партії в Детройті та як Рональд Рейґан балотуватиметься в президенти проти Джиммі Картера.
Джеррі і Айрін згадували адміністрацію Картера не інакше як «недоумків з Беверлі-Гіллз, що окопалися в Білому домі». Обоє вони трималися правоцентристських поглядів, чого в пост-вотерґейтську добу я ніяк не могла зрозуміти. Але тодішній, попередній національний з’їзд Республіканської партії відбувся безпосередньо в Канзас-Сіті, і учасників з’їзду вітали, наче героїв (особливо, як зізналася Міллі-Лу, раділи торговці порнографічною літературою і секс-працівниці із центру міста).
Відтоді чотири роки поспіль я була впевнена, що кадри непристойного танцю Тоні Орландо з Бетті Форд[187] переслідуватимуть мене до кінця життя.
Більшість новин неполітичного характеру стосувалися погоди. Увесь регіон Великих рівнин між Скелястими горами і Аппалачами був підсмажений на смерть.
Деякі історії здавалися більш науковими й технічними, ніж зазвичай – навіть при тому, що, як і більшість статей «Асошіейтед прес», вони були написані у стилі, який Міллі-Лу називала «зворотною пірамідою»: уся найважча інформація містилася на самому початку, тож можна було скоротити читання, не упустивши нічого суттєвого (працювати на Міллі-Лу було наче відвідувати школу журналістики, де все навчання побудовано навколо цього принципу).
Перечитавши кілька таких статей, я відклала їх і заходилася далі проглядати роздруківки в пошуках іншого матеріалу на кшталт гороскопів і зіркових пліток. Не тому, що я не могла зрозуміти їх, а тому, що розуміла занадто добре. У Канзаському університеті я слухала курс геології, який читав нам досить харизматичний професор Ед Зеллер. Його лекції містили безліч матеріалу про зміни в атмосфері й про те, як вони можуть спровокувати суттєві кліматичні зміни.
Він усіх нас лякав до безпам’ятства, що є добрим способом змусити студентів надовго запам’ятати сказане – на курсі з п’ятиста осіб найнижчий бал становив 2,9. Я й досі пам’ятаю більшість із того, що він нам казав, але навіть якби не пам’ятала, погодні звіти допомогли б освіжити мою пам’ять.