Джоанн Харрис – Жахослов (страница 79)

– Знаю. Я не хочу, щоб у тебе потім були неприємності. Я ніколи цього не допускаю, хіба ж ні?

Дені Вашинґтон похитала головою, хоча й зараз її обличчя не виявляло особливого ентузіазму.

– Справа в тому, де їх знайшли.

– О, так, у холодильнику, – сказала Міллі-Лу. – Мабуть, на сільськогосподарському підприємстві. Це був… е… родинний бізнес?

Дені Вашинґтон знову похитала головою.

– Ні.

Пауза.

– Їх знайшли не в холодильнику.

– Невже. – Міллі-Лу так і розпирало зсередини. – Де ж тоді?

– Пам’ятаєте пожежу, що сталася на Східній 27-й вулиці, між Труст-авеню і Пасео? Ці двоє – мешканці згорілого будинку. Пожежники знайшли їх у їхніх кімнатах. Вирішили, що вони задихнулися від диму. Доки не торкнулися їх.

Енциклопедичний мозок Міллі-Лу швидко запрацював.

– Шість мешканців, четверо госпіталізовано, двоє загиблих – ці двоє і є загиблі?

– Імена не розголошуються до оповіщення родин потерпілих, – процитувала Дені Вашинґтон. – Обох знайшли в її квартирі, хоча він мав власну.

– Хто ще про них знає?

– Окрім мене і мого боса… – Коронер замислилася на мить. – Пожежник, що знайшов тіла. Двоє медичних працівників. Той ідіот, що впустив містера Фолі, і троє наших, що допомогли йому зібрати уламки.

Тепер уже Міллі-Лу набула скептичного виразу.

– Це ж сила-силенна людей, і всі мовчать, – сказала вона. – Я ніколи не стикалася з такою кількістю людей, що тримали б рота на замку. Принаймні із часів мого батька.

– А що розповідати? Двоє людей знайдені замерзлими на смерть у будинку, охопленому пожежею. Мабуть, їх тримали в холодильнику, а пожежу влаштували, аби знищити докази. Можливий підпал і вбивство – ніхто не плескатиме язиками, доки триває слідство, бо ніхто не хоче втратити роботу. Це дивно, але не найдивніша річ, яку трапляється чути на світі.

– Я знаю кілька історій, від яких волосся на голові стане дибки. Ну, принаймні в неї. – Вона кивнула в мій бік. – А ваше розгладиться. Хіба що ви, мабуть, їх уже чули. Хай там як, ніхто ще не встиг обміркувати події, що сталися два дні тому. Відтоді трапилися ще як мінімум дві пожежі. Плюс люди, які без будь-яких, навіть найменших, пожеж умирають просто від спеки.

– Ці двоє – може, їм відімкнули комунальні послуги за несплату? – спитала Міллі-Лу. – Багатьом людям відімкнули, тому що вони не могли сплатити рахунки. Жодної електрики, жодних кондиціонерів.

– Не знаю, – відповіла Дені Вашинґтон. – Але я знаю адресу. Їздила туди в пошуках житла. І будинки в тому районі скрізь старі, ще вікторіанської доби. Там немає центральної системи кондиціонування, навіть вбудованих кондиціонерів немає. Доводиться користатися віконним кондиціонером, постійно вмикати його – а це дуже дорого. Це якщо паскудні кабелі взагалі витримають навантаження і не замкнуть.

Міллі-Лу зробила останній запис і запхала ручку і блокнот в сумочку.

– Нам конче необхідно це перевірити.

– Перевірити що? – не зрозуміла я.

Будинок, хоча й обгорілий скрізь, усе ж стояв. Ніхто навіть не почав забивати діри, що зяяли на місці вікон і дверей. Паркан здебільшого являв собою тонку дротяну сітку, прибиту до просілих дерев’яних стовпів, лише перед вхідним двором виднілася металева огорожа. Частини її були з’єднані ланцюгами між собою, а попереду красувалося попередження:

Я подумала, що цей напис навряд чи здатен когось віднадити, як прямі сонячні промені, що били з немилосердного безхмарного неба.

Міллі-Лу довелося припаркувати машину за півкварталу звідти. За ті кілька хвилин, що ми поверталися пішки до будинку, я запитувала себе, чому так квапилася покинути морг. Моя керівниця страждала ще більше за мене. Її обличчя, на якому й без того завжди грав рум’янець, тепер зовсім розчервонілося. Я запропонувала зробити кілька фотографій і повернутися пізніше.

– Потім прохолодніше не стане, – промовила Міллі-Лу, майже задихаючись, – Тільки ще й світла не буде.

Перш ніж я встигла спитати, чому не можна скористатися ліхтариком, вона вже рушила до вузького проходу між відгородженим згарищем і сусіднім будинком. Я рушила слідом. Принаймні сусідній будинок кидав хоч якусь тінь.

Крізь дротяну сітку Міллі-Лу зробила своїм «Пентаксом» кілька фотографій, потім прикрутила до нього телеоб’єктив.

– А темна кімната для проявлення фотографій у вашій сумці теж є? – нервово спитала я. Ми стояли прямісінько під вікном, у якому, здавалося, ворушилися жалюзі. Прохід між будинками тягнувся аж до сусіднього кварталу – хай би хто жив у цьому будинку, він напевне бачив усіх, хто ходив цією стежкою.

– Так, лише кондиціонера бракує. Потримаєш, гаразд? – Вона тицьнула мені в руки сумочку, зробила ще кілька знімків і рушила далі, аби побачити зворотний бік будинку. Місце являло собою суцільні руїни, серед яких можна було розрізнити колишні меблі. Земельна ділянка була обгороджена високим дерев’яним парканом, що ховав від очей горілі, залиті піною гумові подушки й диванні подушечки, але запах, мабуть, стояв жахливий.

Міллі-Лу відійшла на кілька футів і зробила кілька швидких фотографій іншого двору.

– Значно менший дім, – сказала вона мені, повернувшись. – На одну родину, з дитячою гойдалкою, пісочницею і терасою для барбекю. Але, на щастя для них, вогонь не дістався далі їхнього паркану.

– Мабуть. – Я знову подивилася на вікно сусідського будинку. – Нам треба йти.

– Що ж ти за репортер такий.

Вона рушила назад до тротуару, і я поспішила слідом за нею. На цілих дві секунди я відчула полегшення, доки не з’ясувалося, що вона лише хоче обійти будинок з іншого боку.

Звідти ми змогли підійти до будівлі ближче. Я відчула в подуві вітру запах диму і згорілих речей, від людського майна лишилися тільки чорні згарки. І я подумала про крижані брили й уламки в контейнері моргу, які колись були людиною.

Вогонь не відігрів цього тіла, як і тіла старої жінки, не кажучи вже про те, щоб спалити їх. А тоді я згадала, що більшість людей гине в пожежах не від вогню: найчастіше вони помирають, наковтавшись диму, ще до того, як до них дійде вогонь. Брак кисню. Вони задихнулися.

Такою, на думку Дені Вашинґтон, була причина їхньої смерті? Неможливо. Вони ніяк не могли заледеніти так швидко, перш ніж були знайдені пожежниками…

Ні, могли. Це могла бути дія рідкого азоту. Я пригадала демонстрацію в хімічній лабораторії середньої школи, коли вчитель занурив квітку в рідкий азот, а потім впустив її на стіл. Ми всі ахнули, коли вона розлетілася, наче скло.

Утім, знадобилась би дуже велика ємність, щоб заморозити двох людей. Щось настільки велике, з усіма допоміжними приладами, не могло б згоріти безслідно. Поліція конче щось би знайшла, не кажучи про порожні контейнери від рідкого азоту. А якщо це і спричинило пожежу – великий, складний механізм, що перевантажив лінію і спричинив коротке замикання?

Я обернулася, щоби поділитися думками з Міллі-Лу і побачила, що вона пролізла крізь діру в дротяній загорожі та направляє свій довгий об’єктив на одне з вікон.

– Що ви робите? – пискнула я. – Міллі-Лу, повертайтеся сюди! Не можна перетинати поліційну огорожу! А то нас обох заарештують!

Не встигли слова злетіти з моїх губ, як до будинку, наче за командою, під’їхала патрульна поліційна машина. Двоє офіцерів, що вийшли звідти, були аж ніяк не в захваті.

Я досі трималася з правильного боку огорожі, тож подумала, що мене не заарештують. А тоді я збагнула, що стискаю в руках сумочку Міллі-Лу з усіма її сюрпризами. Чи існує така річ, як співучасть у проникненні на чужу територію? Допомога і сприяння недозволеній фотозйомці? Злочинна змова з метою перешкоджання поліціянтам? Які були настільки ж великими, наскільки й розлюченими.

– Мій бос, – промовила я, відчуваючи себе Іудою.

– Міллі-Лу, ви ж знаєте, що не можна заходити на місце злочину, – гукнув вищий із двох копів.

Вона озирнулася на них і подарувала їм найяскравішу у світі усмішку. – Я майже закінчила, Тоні. Як ся маєш, Ральфе?

– Серйозно, – сказав Тоні, і з його голосу було чути, що він не жартує. – Негайно, Міллі-Лу, або мені доведеться затримати вас.

– Еге ж, це ми ще подивимось. – Міллі-Лу саме робила знімок через вхідні двері.

– Я рахую до п’яти, – сказав Тоні, пролізаючи крізь діру в загорожі. – Один. Плюс чотири – п’ять, – трьома розмашистими кроками він підійшов до неї й швиденько випроводив її за межі ділянки.

– Та невже? І чого ви ніяк не заспокоїтесь? – промовила Міллі-Лу, відступаючи від нього з гримасою ображеної гідності. – І це після того, як ми стільки значили одне для одного!

– Облиште, – сумно промовив Тоні. – Я мав це зробити. Сусіди дивляться.

– Це Зона пильної сусідської уваги, – вставив другий коп, Ральф. – Вони завжди дивляться.

Вони чемно, але твердо вивели нас на тротуар. До своєї патрульної машини, подумала я, аби сусіди бачили, як нас забирають. Але натомість вони вручили нам штрафну квитанцію. Я була задоволена, доки не побачила суму.

– Все гаразд, мем? – зі стурбованим виглядом спитав Ральф. Він відчинив задні дверцята й посадив мене в машину. Тоні простягнув мені пляшку води, наполігши, щоб я випила – вода виявилася теплішою, ніж я сама, але я цього майже не помітила. Те, що Ральф назвав мене «мем», стривожило значно більше.

– З нею все гаразд, це лише шок від суми. – Міллі-Лу забрала в мене квитанцію і сховала у свою сумочку. – У цьому місті хабарництво завжди було джерелом скандалу. Не хвилюйся, Люсі, це за рахунок «Джонс». Ти поки що віддихайся, доки я побалакаю із цими двома чарівними стражами громадського порядку.