Джоанн Харрис – Жахослов (страница 4)

…хоча, звичайно, її привела сюди черга зовсім не романтичних зникнень і позбавлених галантності вбивств. «Надмір жаху», обіцяний театральними афішами, виплеснувся зі сцени на вулиці. Червоні позначки на мапі – місця, де жертв «бачили востаннє» і де «були знайдені фрагменти тіл» – підозріло зосереджувалися навколо завулка Шапталь. А Sûreté[26] лише недбало знизувала плечима перед низкою нерозкритих справ. Тож місцева спілка торговців – а насправді, як вона здогадувалась, злочинний синдикат, невдоволений тим, що хтось вторгається на їхню територію, – передав справу до рук теперішнього працедавця Кейт.

Озирнувшись навколо в пошуках підозрілих суб’єктів, вона не знала, на кому зупинитися.

Повії й жебраки настирливо чіплялися до перехожих, визираючи з вікон і дверей. Звідники й закликайли навіть висовували голови із ґратчастих підвальних вікон, описуючи зваби, приховані під вулицями Парижа. Скрізь були кафе і кабаре, бістро і борделі, поети й художники, кишенькові злодії й куртизанки. Люди пили, їли, танцювали та сипали прокльонами в затишних закутках чи просто на вулиці. Музиканти зчиняли ґвалт, намагаючись «переграти» один одного. Тут пропонувалися гріхи на будь-який смак, і за більш дешеву ціну, якщо тільки мадемуазель зазирне в той затемнений провулок…

Монмартр – «гора мученика» – була названа так на згадку про жертву вбивства. 250 року Святому Діонісію, єпископу Паризькому, зітнули голову друїди. Він підібрав голову й піднявся на пагорб, виголошуючи проповідь під час усієї ходи, і встиг навернути багатьох язичників, перш ніж упав мертвим. Місцеві церкви й каплиці виставляли напоказ зображення священних зітнутих голів, наче в зловісному змаганні з Театром Жахів.

Хор черниць співав псалом, доки старша сестра голосно засуджувала гріх. Підійшовши ближче, Кейт побачила, що традиційний одяг черниць укорочено, а тому видніються ніжки, яким більш личило б танцювати канкан, аніж покаянно ставати навколішки. Вочевидь, статут їхнього ордену вимагав носити панчохи в сіточку й лаковані шкіряні чобітки. Проповідь було супроводжено ударами хлистів – їх із нетерпінням прагли джентльмени, яким тілесне покарання здавалося більш привабливим, ніж власне гріх.

Кремезний чолов’яга в костюмі горили крутив ручку катеринки. Поруч мавпа в тільняшці виконувала рвучкий матроський танець. Табличка на грудях чоловіка, виконана в стилі art nouveau,[27] закликала відвідати Театр Жахів.

Його партнер – із виголеною й напудреною мордочкою, від чого на перший погляд його можна було прийняти за людське дитя – був явно нещасливий. Руки мавпи, складені, наче в матроському танці, були зшиті між собою на ліктях та зап’ястках. Шви були свіжі. Дрібні крапельки крові падали на землю. Замість хвоста в неї був обрубок. Вона не танцювала – її відчайдушно тіпало під музику.

У Лондоні вуличного музику, який насмілився б жорстоко поводитися з тваринами, одразу б схопила розлючена юрба й поволокла б до поліційного відділку. Втім, коли справжня дитина зазнавала навіть більшої наруги, це сприймалося в доброму гуморі, як належне.

Потай жінка дістала з манжета крихітне лезо – приготоване спеціально для цієї прогулянки – і непомітно перерізала мотузку, що прив’язувала мавпу до colonne Morris.[28] Тварина дременула з місця, промчавши під ногами юрби, розриваючи шви на руках, шматуючи на собі одежу. Горилоподібний чолов’яга, геть незграбний у своєму громіздкому костюмі, кинувся був навздогін, але перечепився через акуратно підставлену парасольку.

Кейт звела очі на власницю парасольки, одягнену в кімоно з візерунком у вигляді золотавих метеликів і з прикрашеною квітами зачіскою. Сестра по «Янголах Музики» прийшла на допомогу. І хоча вони не мали впізнавати одна одну на публіці, та все ж обмінялися ледь помітними кивками. Як завжди, Юкі Кашима[29] мала гарне і цілком незворушне обличчя. Кейт ніколи б не запідозрила в ній добросердя, але згадала, що в Японії обожнюють мавп.

Юкі пішла далі. Кейт інстинктивно озирнулася на другу супутницю – і побачила, як та несхвально супить брови, дивлячись на неї з другого боку вулиці. Навіть за англійськими стандартами Клара була дивачкою. І хоча минулий досвід Юкі перевершував усе, що пережила Кейт і що вона здатна була собі хоча б уявити, та все ж японка викликала в неї тепліші почуття, ніж місіс Клара Вотсон.[30] Вродлива вдовиця була, мабуть, найпідступнішою особою в їхній компанії. І все ж вона так само перебувала на службі в агенції, що присвятила себе (у який спосіб – Кейт іще належало з’ясувати) встановленню справедливості.

Кейт і Клара обидві були рудоволосі. Утім, Кейт гадала, що навряд чи її колега страждає від уваги парубків, які свищуть услід, обзиваючи її «морквяною головою» і «ходячим сірником». Свої вогненно-руді коси Кейт коротко стригла й ховала під капелюшками і шарфами. Клара ж невимушено розпускала свою розкішну полум’яну гриву, демонструючи її в усій красі. Кейт завжди мала проблеми з ластовинням, що часто проступало в неї на обличчі. Кларина шкіра молочного з рожевим підтоном відтінку була бездоганна, наче шар пудри, який за офіційної нагоди наносила на обличчя Юкі. На п’ятнадцять сантиметрів вища за своїх сестер-янголів, місіс Вотсон ніби поглядала на них звисока.

І все ж вони втрьох мали діяти як команда. За інших обставин Кейт легко мирилася з присутністю небезпечної колежанки. Зрештою ніхто не ставав Янголом Музики, не маючи за плечима Минулого… зазвичай, нещодавнього Минулого, сповненого скандалів, ризиків, навислих над головою небезпек. Кожна з них покинула країну, у якій мешкала до того, і врешті-решт опинилася в Парижі. Клара, англійка, що ніколи не ступала на землю Англії, довгий час жила в Китаї, але геть розсварилася з якимось божевільним мандарином і водночас – із колоніальними органами влади. Сферою її інтересів була тюремна реформа… що мала на меті не полегшення страждань нещасних в’язнів, а підсилення та естетизацію їхніх тортур. Юкі прибула з рідної Японії, де за її голову було призначено винагороду. За які саме злочини, вона не розповідала – казала лише, що «повернула деякі родинні борги». Кейт опинилася по різні боки барикад із фінансистом Генрі Вілкоксом.[31] Її стаття про небайдужість Вілкокса до дітей вийшла в «Пел-Мел ґазет» у рубриці «Жертовні діви сучасного Вавилону».[32] Відтоді його більше не приймали в поважних клубах, і це був певного роду тріумф справедливості – хоча, на думку Кейт, краще б він відбував тривалий термін у в’язниці за проектом Клари Вотсон. Зусиллями спритних адвокатів Вілкокса і найнятих ним громил Лондон став украй небезпечним місцем для Кейт.

Перш ніж покинути Англію, Кейт поклопоталася отримати рекомендаційного листа від керівної верхівки клубу «Діоген»[33] до директора агенції «Привид Опери». Для Франції «Привид Опери» відігравав ту саму роль, що й клуб «Діоген» для Англії: роль установи, яка, будучи загадковою сама собою, розслідує таємниці, що лежать за межами повноважень (або можливостей) звичайної поліції та розвідувальних служб. Статус Янгола Музики, хоча й тимчасовий, надавав певну міру захисту. Кейт була вдячна за можливість працювати на особу, що наводила більше жаху, ніж будь-яка акула капіталізму. Ті, хто спав і бачив, як з нахабних жінок знімають шкіру, як стинає їм голови Верховний Кат[34] чи як судові позови заганяють їх у банкрутство, двічі б подумали, перш ніж переходити дорогу месьє Еріку.[35]

Ніхто не хоче, щоб на голову йому зненацька впала люстра.

Юкі мимохідь вистукувала по бруківці своєю витонченою східною парасолькою, з якою не розлучалася після заходу сонця, хоча в цьому непевному місті була б слушнішою міцна англійська парасоля. Її стукіт привернув увагу Кейт до багряних слідів. Бурмило з мавпою був першим живим дороговказом на шляху до Театру Жахів. Розташовані так, ніби тут щойно прошкутильгав поранений, сліди вели до жонглера, що підкидав у повітря черепи завбільшки з яблуко.

На жонглері, що заманював глядачів, була маска з пап’є-маше. За останні кілька днів Кейт постійно натрапляла на цю фізіономію – на плакатах, в ілюстрованих журналах, у дітей, що гасають парками, в жебраків, що випрошують гроші на вулицях.

Ґіньйоль.

Весь Париж, здавалося, тільки й обговорював цього стрибучого блазня. Пригадували його пухке черево, його верблюжий горб, його яскраво-червоний ніс, його посмішку до самих вух, його страхітливі зуби, його нарум’янені щоки, його білі рукавички з довгими гострими нігтями, що стирчали крізь дірки на кінчиках пальців, його червоно-біле трико, його шкіряну безрукавку, вишиту черепами, зміями й кажанами, його кучму білого волосся, його черевики із загнутими носаками, його дотепний розум, його жорстокі кпини, його пронизливі пісеньки…

Кейт розуміла Ґіньйоля як французький аналог містера Панча.[36] Обоє походили від Пульчинелли – грубіяна й хитруна з неаполітанської commedia dell’arte,[37] чиє ім’я у перекладі зазнало змін. Попри зовнішню схожість чи схожість імен, цю іпостась неможливо було сплутати з жодним із попередників. Цей Ґіньйоль був нового розливу… свіжостворений кумир загалу, він цілком відповідав настроям сьогодення.

Жонглер на вулиці не був справжнім Ґіньйолем… якщо «справжній» Ґіньйоль увзагалі існував. Утім, цей чоловік майстерно володів своєю справою, жонглюючи одразу п’ятьма черепами.