Джоанн Харрис – Жахослов (страница 5)

Не випустивши жодного черепа, він відступив, пропускаючи Кейт до завулка.

Тут, у глухому кам’яному провулку гомін вулиці Піґаль одразу стих. Вона чула, як капає десь вода, чула власні кроки. Те, що спочатку здалося їй легким туманом, виявилося штучним димом, що його нагнітав якийсь театральний пристрій.

У кінці глухого провулка виднівся брудно-коричневий фасад триповерхового будинку. Він міг здатися покинутим складом, якби не блиск газових ріжків над незугарними дверима і не світло каміна, що спалахувало всередині.

Початково це була будівля жіночої католицької школи. 1791 року, в розпал антицерковних безчинств епохи Терору,[38] знавісніла юрба ввірвалася сюди – і миттєво протверезіла, побачивши свіжі трупи черниць і учениць посеред перекинутих склянок і розлитої отрути. Бажаючи врятувати їх усіх від гільйотини, директорка школи наказала додати миш’яку до ранкових порцій молока. Відтоді за цією адресою по черзі розташовувалися кузня, лігво фальшивомонетника, лекційна зала і студія скульптора. Поза сумнівом, керівництво Театру Жахів дещо перебільшувало, але, з їхніх слів, історія цього місця рясніла кривавими подіями: дуель між ковалями-суперниками, що билися на кувалдах; поліційна облава, під час якої загинуло чимало невинних людей; серія публічних вівісекцій, що завершилася вбивством горе-анатома, у якого вирвали легені просто на його робочому столі; і три натурниці, задушені божевільним асистентом художника, чиї тіла були збережені у воску задля потреб, про які не годилося говорити вголос.

Дванадцять років тому імпресаріо Жак Гюло[39] дешево придбав будівлю і ціною неабияких витрат перетворив її на театр. Початкові афіші пропонували до уваги глядачів клоунів, комічні пісенні номери й акторів у відверто кумедних костюмах тварин. Зрештою відвідувачі погодилися з тим, що важко сміятися в стінах, які бачили стільки жахіть. Після провального останнього виступу месьє Гюло намастив обличчя білим гримом і повісився на сцені перед порожніми кріслами. Злі язики жартували, що якби він утнув таке перед повним залом, прибутки театру злетіли б до небес. Як каже циркове прислів’я, хочеш заманити публіку – дай їй те, що вона прагне бачити. І цей урок не пропав марно для спадкоємців месьє Гюло, які перетворили Театр Жартів на Театр Жахів. Стіни, непридатні для сміху, сповнилися нестямними криками.

Кейт була в провулку не сама. Юкі щойно пройшла повз жонглера, але повернулася назад, нібито охоплена звичайною людською цікавістю. Вона влилася в потік відвідувачів, яким не треба було кривавих слідів, щоб знайти дорогу до театру. Кейт помітила їхні бліді обличчя з пересохлими губами і збудженими поглядами. Це, мабуть, habitués.[40] Невдовзі мала з’явитися Клара. Кейт пропустила інших вперед, до дверей, які зі скрипом відчинилися, наче самі собою.

Старушенція в касі мляво видавала блакитні billets.[41] Вхід до забігайлівки в глухому провулку коштував майже як квиток до «Гранд Опера». Свіжі цифри, намальовані поверх бляклої дошки, свідчили про те, що ціна змінювалась кілька разів у міру зростання популярності закладу. Месьє Ерік, прибічник високого мистецтва, міг би розлютитись, побачивши таку нахабну конкуренцію. Може, це була ще одна причина, через яку агенція «Привид Опери» так зацікавилася l’affaire Guignol?[42]

Із квитком у руці Кейт ступила за завісу, яку притримала для неї гнучка жінка в чорному трико і масці Ґіньйоля. Вона приєдналася до дивної урочистої процесії, що рухалася вниз хиткими сходами до неосвітленого коридору. Один чи двоє її супутників – як вона здогадалася, теж новачків – обмінювалися жартами, що глухо відлунювали в закритому приміщенні. Штучний туман клубочився над килимом, покритим витертими латками – від справжнього зношення чи заради художнього ефекту, вона не могла збагнути.

Оголошення – не гарно розмальовані плакати, а примітивні, майже офіційного вигляду – містили заголовки:

Кейт придивилася.

КЕРІВНИЦТВО ТЕАТРУ НЕ НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗДОРОВ’Я, ЩО МОЖУТЬ ВИНИКНУТИ ПІД ЧАС ВИСТАВИ… ВКЛЮЧНО З ТАКИМИ (АЛЕ НЕ ЛИШЕ ТАКИМИ), ЯК ВТРАТА СВІДОМОСТІ, НУДОТА, ПОСИВІННЯ ЧИ ВИПАДІННЯ ВОЛОССЯ, ІСТЕРИЧНА СЛІПОТА АБО ГЛУХОТА, НЕТРИМАННЯ КИШЕЧНИКА, МІГРЕНІ, КАТАЛЕПТИЧНІ НАПАДИ, ЗАПАЛЕННЯ МОЗКУ І/АБО СМЕРТЬ ВІД ПЕРЕЛЯКУ І НЕРВОВОГО ПОТРЯСІННЯ.

Кожен плакат обіцяв:

Кейт уже бачила, як Фостер Твелвтріз грає «Смерть маленької Нелл»,[43] і чула, як Вільям Мак-Ґонаґалл декламує «Крах мосту через річку Тей»[44]… Щоби порушити її сон, потрібно було дещо сильніше, ніж французьке шоу з привидами.

Дві жінки у формі медсестер вимагали, аби кожен підписав у двох примірниках бланк, що звільняє керівництво закладу від «відповідальності за тривогу, дискомфорт, чи погіршення стану здоров’я» тощо. Не впевнена, що цей документ має юридичну силу, Кейт згорнула свій примірник і вклала до програмки – на згадку. Лише закінчивши паперову тяганину, публіку впустили до глядацької зали.

Вона виявився завбільшки з провінційний лекторій або клуб. Крісла були дерев’яні й необбиті – у цьому місці люди сплачували не за комфорт. На відміну від великих драматичних і оперних театрів Лондона, Нью-Йорка й Парижа, цей розважальний заклад освітлювався не електричними лампами. У Театрі Жахів досі використовували газові світильники. Під склепінням даху красувалися рельєфні зображення янголів та святих – спадок католицької школи. Після століття насильства, що чергувалося із забуттям, свята компанія перебувала в жалюгідному стані: з поламаними крилами, безносі, із сороміцькими написами, з розбитими обличчями. Увесь зал, з амфітеатром, партером і ложами, ледве міг умістити 300 глядачів.

Кейт зайняла своє місце в центрі партеру, між немолодим чоловіком (мабуть, дрібним службовцем на пенсії) і щасливою родиною з п’яти осіб – гладким бюргером, його кругленькою дружиною і трьома дітьми, що були викапані батьки в мініатюрі. Після всіх попереджень і підписів Кейт була здивована, що на виставу пускають неповнолітніх.

Колишній службовець був, вочевидь, дуже поважною особою. Він щось схвально бурмотів над статтею в газеті «La Vie Française»[45] – консервативному католицькому виданні, що метало блискавки в усіх зрадників Франції. Зрадою вважалося проголошувати вголос чи в пресі, що капітан Дрейфус, наразі ув’язнений у бараку на острові Диявола,[46] не винуватий у шпигунстві. І, що найбільше дивувало Кейт: усі явно знали, що Дрейфус невинуватий, а справжнім зрадником є інший офіцер, на ім’я Естергазі. Газети на кшталт «La Vie», що виходили на гроші і за редакції могутнього Жоржа дю Руа,[47] досі оголошували образою для Франції піддавати сумнівам рішення військового суду – попри те, що його хибність була очевидна всім. Дрейфус був єврей, і лінія, яку вів дю Руа (і безліч інших антидрейфусівських коментаторів), набувала яскраво антисемітського характеру. Військовий лікар, обіцяючи підтримку фонду допомоги родині капітана Анрі (той наклав на себе руки, коли стало відомо, що він з патріотичних міркувань підробляв докази проти Дрейфуса), висловив побажання, що «краще б вівісекції проводили на євреях, ніж на безневинних кроликах». Опудала Дрейфуса, його публічного захисника – письменника Еміля Золя і карикатурних рабинів палили на розі вулиць патріоти-моралісти всілякого ґатунку – ті самі, що називали Театр Жахів принизливим і огидним. Вочевидь, джентльмен, що читав поряд із нею «La Vie Française», був палким поціновувачем обох різновидів вистави… якщо тільки не прийшов сюди висловити свій протест, хлюпнувши в трупу кислотою.

Кейт стримано роззирнулася. Юкі сиділа на задньому ряді, певно для того, щоб нікому не перешкоджати своєю високою зачіскою. В Англії – і, зауважила вона, в Ірландії теж – на японку в традиційному вбранні дивилися б, як на дику тварину, що втекла із цирку. Французи виявились більш толерантні – чи менш схильні віднаджувати клієнтів. Зрештою Юкі вже точно не була єврейкою. Клара хитрістю дістала квиток у ложу. Кейт побачила відблиск її театрального бінокля. Це було справедливо, що Клара отримала найкраще місце: адже вона зналася на пропонованих тут розвагах.

Маленький оркестр грав замогильну музику. Відвідувачам пропонували пригоститися вином, що подавали в чорних кубках з написом «ОТРУТА», і цукерками у вигляді черепів, очних яблук і жахливого вигляду плазунів. Кейт купила льодяник у вигляді кобри і облизувала її солодке рильце. Вона вела детальний список усіх кишенькових витрат, щоби потім надати його Персові[48] – помічнику месьє Еріка, який займався врегулюванням дрібних питань.

Довічна театралка, вона записувала всі свої зауваження щодо найнудніших патріотичних вистав і найвеселіших номерів мюзик-холів. Вона була присутня на прем’єрі відомої опери Ґілберта і Саллівана «Мікадо» (Юкі зізналася, що ніколи про таку не чула, хоча всі скрізь розпитували її про це) і на останній виставі провальної «серйозної драми» Ґілберта «Брантінгейм-голл». Була знайома з Оскаром Вайльдом, хоча так і не наважилася шукати зустрічі з ним тут, у Парижі, місці його вигнання. Вона сміялася з реприз Дена Ліно[49] й пісеньок Марі Ллойд,[50] затикала вуха, коли Карузо[51] брав свої найвищі ноти і коли чула індіанський клич Буффало Білла,[52] ахала, спостерігаючи за ілюзіями Маскелайна-молодшого[53] і засинала, дивлячись «Макбета» у виконанні Ірвінґа.[54] Вона бачила прибуття потяга і зникнення диявола в клубах пари й диму в Salon de Cinematographe.[55] Потрібно було щось неймовірне, аби вразити її.