Джоанн Харрис – Жахослов (страница 6)
Медсестри зайняли свій пост з боку від сцени, де до них приєднався високий чоловік у білому халаті. На шиї в нього був стетоскоп, а в руці валіза з медичними інструментами. Кейт гадала, чи цьому лікареві доводилось робити щось більше, ніж давати нюхати ароматичну сіль чи послаблювати туго затягнуті комірці. Як і «офіційні попередження», медичний персонал становив частину шоу, виводячи публіку з рівноваги до того, як піднімуться завіси. Кейт мусила визнати, що й сама піддалася враженню і відчуває певне
Музика урвалася. Газові ріжки з шипінням згасли.
У темряві… пролунав смішок. Низький, неквапний, грубий сміх. Він діяв на нерви, наче знаряддя ката.
Із шурхотом важкі оксамитові завіси розійшлися. Пролунав барабанний бій, але не з оркестрової ями. Кожен стук барабана супроводжував глухий удар…
Низка рампових вогнів освітила сцену. Спалахнули прожектори. Рядами розлився запах сірки.
Сцену було декоровано… під кімнату, у якій нічого не було, крім вибілених стін, столу й забитого дошками вікна.
Бій тривав. Але це був уже не барабанний бій.
На сцені обличчям долілиць лежала немолода жінка. На її спині сиділо гротескного вигляду чортеня і било її коцюбою по голові. З кожним ударом її голову дедалі більше заливало червоним. Краплі крові бризкали на білосніжну стіну…
Чи був це манекен, чи акторка в перуці із секретом?
Чортеня вкладало в удар усю силу свого тіла, гойдалося взад-вперед, навмисно намагаючись заплямувати стіну. Кейт навіть відчувала запах крові – різкий неприємний запах із мідним присмаком.
Ще один удар. Кров – чи інша червона рідина – бризнула дощем, заливаючи перші два ряди. А Кейт гадала, чому так багато глядачів залишилися в капелюхах і пальтах. Деякі з них були шоковані, але
Довершивши вбивство, чоловічок відкинув погнуту коцюбу.
Оркестр заграв зловісний камерний марш. Чортеня почало підстрибувати, наче лялька, яку смикають за невидимі ниточки. Потім вклонилося. Пролунали оплески.
…Ґіньйоль, в усій своїй божевільній славі. Очі, сповнені життя посеред застиглої маски обличчя.
– Суперечку з консьєржкою вирішено, – проверещав він.
У нього був різкий тембр, схожий на дзижчання мухи, – певно, голос був спотворений за допомогою пристрою, який у театрі Панча і Джуді називають пищиком. Ходили чутки, що Ґіньйоль – хто не крився за цією маскою – вживив собі цей пищик хірургічним шляхом. Інакше він міг проковтнути його і вдавитися. Коли він сміявся, звук був такий, ніби сам диявол прочищає горло.
Справжня вистава ще навіть не почалася, а його костюм уже був заплямований кров’ю.
– Вітаю, друзі, у Театрі Жахів. Ми маємо багато що вам показати. Зрештою ми вабимо до себе тих, хто прагне знання. Адже навколо нас жорстокий і дикий світ. Якщо вас стривожить, засмутить чи налякає те, що ви зараз побачите, скажіть собі, що все це лише вистава й обман. Якщо ж відчуєте пересичення й нудьгу, скажіть собі, що це по-справжньому. Ви ніколи раніше не бачили моєї консьєржки і вже пізно знайомитися з нею тепер. Мабуть, ви ніколи вже більше її й не побачите… завжди знайдуться ще консьєржки. Ми можемо наймати дам, що опинилися в скрутному становищі, і щовечора бити їх дрючком по голові. І ще в середу й суботу на ранкових виставах. Чимало людей кажуть, що ладні померти, аби лиш вийти на сцену… хіба ми настільки безсердечні, щоб не здійснити їхніх побажань?
Це була лише маска. Якщо її вираз і змінювався, то лише завдяки тіням, що у світлі рампи лягали на його обличчя. Але ілюзія життя була створена дивовижно.
Ґіньйоль був третьою театральною маскою, що грубо втиснулася між слізним обличчям Трагедії та усміхненим личком Комедії.
Зловтішна фізіономія Жаху.
Месьє Ерік, що з витонченістю митця промовляв з-поза сцени, теж носив маску. Чи, може, уся ця справа зводилась до банальної суперечки між фальшивими обличчями? І що двоє паризьких монстрів змагалися за титул Короля маскараду? Якби Кейт зібралася надіслати репортаж до газети, це було б чудовим заголовком. Утім, вона зобов’язана була тримати рота на замку стосовно всього, про що дізнавалася в агенції. Нерозумно було би порушувати умови тимчасового працевлаштування.
Робітники сцени винесли за лаштунки неживе тіло, яке сходило кров’ю, – і воно вигнулося так, ніби належало справжній жінці, а не манекену.
У списку зниклих було кілька жінок певного віку, що підходили на роль консьєржки. Утім, знадобилося б неабияке безумство, помножене на чималу зухвалість, щоб скоїти вбивство на очах повного залу свідків. Це мав бути фокус, розгадки якого вона не знала.
Тим часом Ґіньйоль уже сидів на краю сцени й балакав із першим рядом, радячи публіці, як вивести плями крові, і вголос милуючись капелюхами, горлами й очима. Злегка повернувши голову (знов ця тривожна «зміна виразу» маски), він глянув у ложу Клари Вотсон, пославши їй поцілунок рукою. Потім звівся на рівні, зробив граційний пірует і довершив свій кривавий виступ глибоким поклоном публіці.
Чи знав цей клоун про присутність Янголів? Навряд чи, думала Кейт, звідки йому знати. Мабуть, він просто заграє до кожного, хто придбав найдорожчі квитки до театру.
– А тепер, хе-хе-хе… перейдемо до
На сцену опустилися залізні клітки, і в кожній корчилася людська істота. Клітки були всіяні шипами. Брязкали ланцюги, лунали стогони, крапала кров.
Ґіньйоль супроводжував сцену приказкою:
– Колись, дуже давно, в підземеллях Кадіса…
Дебелі фігури в чорних мантіях із гостроверхими капюшонами втягли на сцену роздягненого до пояса й спітнілого до блиску юнака і світловолосу дівчину в яскраво-білій сорочці…
…на цю мить Кейт уже достатньо розуміла принцип Театру Жахів. Усе, що з’являлося на сцені біле, невдовзі мало перетворитися на червоне.
– …розігрався такий сюжет, – вів далі Ґіньйоль. – Багата юна сирота, вірний коханець, жорстокий дядько-високопосадовець, фальшиве звинувачення і щедра винагорода, обіцяна церковній скарбниці, якщо буде отримане зізнання. Усе це в драматичних сценах. Безліч балаканини. Але ми вже знаємо, що то лише марнування наших з вами сил. Ну, справді, невже вам цікаво, чи зможуть старі в сутанах прибрати до рук золото невинної жертви? Обійдемося без преамбули – ми ж розуміємо, що вам не терпиться перейти до головної,
Юнака і дівчину заштовхали до окремих кліток і підняли над сценою. Дівчина жалісно скрикувала. Юнак тримався мужньо й незалежно. Під висячими клітками розгорнули полотно.
На сцену викотили кілька жаровень із розпеченим вугіллям. Слідом увійшов бритоголовий здоровило з грубим, жорстоким обличчям, одягнений у довгий фартух. Пов’язка на оці нездатна була приховати рваного шраму, що перетинав добру третину обличчя. З усіх кутків залу почулися вигуки: «Браво, Морфо!» Вочевидь, він був популярним. Морфо[57] всміхнувся, приймаючи оплески. А тоді поклав на стіл вузол із промасленої тканини й розгорнув, гордо демонструючи цілий набір колючого, гачкуватого, викривленого, вигостреного причандалля. Підібравши відкинуту Ґіньйолем коцюбу, він єдиним махом випростав її, викликавши новий шквал задоволених вигуків, і всунув у найближчу жаровню.
Чи існувало суперництво між цим здорованем і господарем сцени? У театральних трупах таке трапляється скрізь. Морфо не був зображений на плакатах, але мав свою віддану
– Кого катувати першим? – спитав у публіки Ґіньйоль. – Дона Бартоломе чи Прекрасну Ізабеллу?
– Підсмаж курву, – вигукнув хтось із партеру. – Усіх їх підсмаж!
– Ні, краще розпанахай нам хлопчика, гарненького хлопчика, – озвався вишуканий жіночий голос – не Клари, але когось зі схожими смаками. – Подивимось, що в цього красеня всередині.
– Якого дідька, задай їм обом!
Публіка, розділившись, горлала одне на одного, як Панч і Джуді, хіба що дорослими голосами.
Замкнені в клітках актори почувалися незручно і мали по-справжньому наляканий вигляд, без жодних натяжок. Згідно з програмою, ролі Ізабелли і Дона Бартоломе дісталися виконавцям на ім’я Берма[59] і Фрозо.[60] Мало хто в трупі потурбувався вказати свої повні імена – звичай, що так само побутував серед дівчат із кабаре, від «Мулен Руж» до «Ле Ша Нуар».
Морфо витягнув з вогню розпечену почервонілу коцюбу і торкнувся її кінцем загрубілої стопи когось із жертв на задньому плані. Нещасний пронизливо скрикнув. Клакери підхопили цей крик, усіляко передражнюючи його, підвиваючи від надміру вдаваного болю й співчуття.
Жоден на сцені Театру Жахів не зміг би налякати Кейт сильніше, ніж його публіка.
– Ви, мадам, – промовив Ґіньйоль, і його маленькі яскраві людські очі з-під неживої маски впилися в Кейт, – з мідно-рудим волоссям і товстими блискучими окулярами… Кому ви віддасте перевагу?
Кейт застигла на місці, не промовивши ані слова.
– Бартоломе, Ізабелла, обоє… жоден з них?
Вона кивнула, майже ненавмисно.
– Гуманістка, пані та панове. Рідкісний екземпляр у нашому кварталі. Мадам… ні,