Джоанн Харрис – Жахослов (страница 3)

Відчинивши двері вітальні, я побачив на кам’яних плитках передпокою маленьку блакитну машинку. Вона ніби хотіла, щоб я залишився, назавжди залишився в цьому будинку і бавився своїми іграшками на підлозі. А ще був хтось на сходах, чийого обличчя я не бачив, але чия тінь падала на стіну, величезна, м’яка й розмита…

Будинок наповнився тріскучим шепотом. Звідусіль пантрували Дрібнички. А потім істота на сходах промовила моє ім’я – тихо, але розбірливо. Її голос був майже знайомим – хоча це й було неможливо – і блакитна машинка вже стояла біля моїх ніг, зовсім поруч, і така справжня…

– Тебе тут немає, – промовив я у повітря.

«Але ж я тут», – прошепотів голос.

– Хто ти?

«Ким ти хочеш, щоб я була? Я можу бути будь-ким. Дай мені обличчя. Подаруй мені життя».

Я похитав головою.

– Ти привид, – сказав я.

«Привидів не існує. Лише сни і спогади. Ти ніколи не помреш по-справжньому, доки є хтось, хто тебе пам’ятає. Тож дай мені обличчя. Я знаю, ти здатен».

– То ось що ти зробила з картинами? – сказав я. – Украла їхні обличчя?

Тінь на сходах зітхнула.

«Я не краду, я позичаю, – промовила вона. – Ви, люди, так легко забуваєте. Рік чи два – щонайбільше десять – і вони починають мерхнути. Але ти пам’ятаєш обличчя твоєї матері. Дозволь мені поносити його, хлопчику. Дай мені знову побачити світ…»

Я подумав про матір і спробував пригадати форму її обличчя, блакить її очей.

«Дозволь мені поносити її обличчя, хлопчику».

– Ти не станеш моєю матір’ю, – сказав я.

«Я могла б, якби ти мені дозволив».

Я згадав почуту в бабусиному будинку казочку про вовка, що підстерігає маленьку дівчинку, аби з’їсти її. Я опустив погляд на свої блакитні черевики.

«Що, якби ти міг повернути її? – Голос лунав тихо й ласкаво. – Якби ти міг повернути її, лише на мить, що б ти зробив тоді? Що сказав би?»

Я заплющив очі. Щось ворухнулося. Я відчував аромат її парфумів, тих самих парфумів із запахом дикого гіацинта, якими вона завжди користалася, чув звуки її кроків на дерев’яних східцях.

«Я знаю, що ти хочеш бачити мене, – промовила вона. – Я знаю, що ти хочеш мені сказати».

І вона мала рацію. Я хотів перепросити за черевики, ті дівчачі черевики з пряжками. Вона купила їх мені на день народження, щоб я взув їх на свято, але я знав, що мої друзі сміятимуться, тож навíдруб відмовився.

«Не будь дурним, – казала мати. – Це не дівчачі, а святкові черевики. Принаймні поміряй їх. Заради мене!»

Я похитав головою. Заплющив очі й затамував подих.

Моя мати зітхнула.

Я міг так порадувати її тоді, думав я. Я знав, що черевики коштують чимало. А потім вона сіла у своє маленьке блакитне авто і поїхала купувати мені іменинний торт, і я навіть не поцілував її на прощання…

– Не буду. Не буду. Я тебе ненавиджу! – натомість вигукнув я.

Таке маленьке слово. Така дрібниця. Але тепер воно переслідувало мене скрізь. Думка про те, що якби я взув ці черевики, якби зупинив її, щоб поцілувати на прощання, якби якась із цих дрібничок попередила те, що станеться далі, – то вантажівка не розвернулася б на тому перехресті, маленьке блакитне авто не занесло би прямісінько під причіп, а іменинний торт на задньому сидінні не став би липким місивом…

Усе це сталося за лічені секунди. Які теж являли собою нікчемну дрібничку на шкалі часу. Я запитував себе, як подібні дрібниці могли мати настільки значну вагу.

«Ти можеш розповісти мені все, – сказала примара на сходах. – Дозволь мені пам’ятати її для тебе. Дозволь, я візьму собі маленьке блакитне авто, і блакитні черевики, і іменинний торт. Дай забрати всі ці дрібнички. Тобі вони більше не потрібні».

На мить я захотів погодитися. Більше ніж будь-чого в житті я бажав погодитися. Я почав розплющувати очі, збираючись сказати: «Так, гаразд, можеш забрати їх усі», – але навіть цієї миті я вже знав, що якби я глянув в обличчя цій примарі (якщо припустити, що в неї було обличчя), вона залишиться зі мною назавжди, може, до самої моєї смерті. А вона була ненаситна. Наче вовк, наче зла відьма з казки, вона була голодна і прагнула поласувати не лише моєю душею, але й моїми спогадами. І ця істота справді носила б її обличчя і ходила б по дому з кімнати в кімнату, сідаючи в крісло біля вікна, дивлячись вниз, у сад, а я забував би її, день за днем, і це було б нестерпно…

А тоді я побачив, як вхідні двері з тихим скрипом відчинилися. Мить я ошелешено дивився на них і бачив, як по той бік розливається сонячне світло, а тоді кинувся до дверей з усією швидкістю, на яку тільки здатні були мої каучукові підошви. Стукіт черевиків по кам’яних плитах оглушив мене, наче виття машини, що гальмує на повній швидкості…

У себе за спиною я почув скрик моєї матері. Високий, відчайдушний, жалісний скрик, від якого моє серце мало не вистрибнуло з грудей. Водночас я відчув, як щось учепилося в мій рукав, але не озирнувся. Я вискочив за двері й вирвався назустріч сонцю. Двері в мене за спиною захряснулися, і це був певний знак того, що всьому край. Яскраве сонце заливало вулицю, і ніде не було жодної Дрібнички.

То було шістдесят років тому. Жодного разу, аж до сьогоднішнього дня, я не повертався назад. І все ж здається, ніби це сталося лише вчора. Двері лишилися незмінними. Не змінився і будинок, і коли я зазираю у вікно, на мене дивиться власне обличчя – не те, що в мене тепер, а обличчя маленького хлопчика із серйозними очима, хлопчика, яким я колись був…

Процесія досягла цвинтаря. Чорні машини вишикувалися вздовж алеї. Дзвін на дзвіниці б’є дванадцять разів, а тоді настає тиша. Я запитую себе, скільки часу мине, перш ніж я потьмянію і перетворюся на суцільне розмите ніщо. І чи хробаки-каменеїди знищать напис на моїй могилі. І ще мені цікаво, якщо я спробую ввійти крізь ці білі двері без поштової скриньки, чи відчиняться вони переді мною, чи залишаться замкненими назавжди.

Я бачу гіацинти у вазі, у спальні на вікні. Це були мої улюблені квіти. За стіною, на церковному подвір’ї, мій син посадить гіацинти на моїй могилі. Їхні цибулини спочиватимуть у землі поряд із пролісками, які щовесни прокидаються до життя.

Я пам’ятаю це місце. Я бував тут раніше. Я пам’ятаю його так само добре, як обличчя моєї матері. Її блакитні очі, її усмішку, її поцілунок на своєму чолі. «Люди не вмирають, – казала вона, – доки ми їх пам’ятаємо». І тепер я розумію, що вона мала на увазі. Сподіваюся, мій син зрозуміє теж. А ще сподіваюся, що коли він знайде цей будинок – а він його обов’язково знайде, – він знатиме, що лишити по собі.

Я штовхаю двері. Вони відчиняються.

У передпокої стоїть запах гіацинтів.

Джоанн Гарріс найбільше відома як автор популярного в багатьох країнах бестселера «Шоколад», за мотивами якого було знято фільм, номінований на «Оскар». Відколи вийшла її перша книжка – 1989 року, – вона опублікувала ще дюжину романів, включно з «Євангелієм від Локі» – фантастичним романом для дорослих за мотивами давньоскандинавської міфології. Її оповідання «Самотність мандрівника на довгі часові дистанції» нещодавно ввійшло до антології «Доктор Хто: Подорожі у часі».

Ґ

ҐІНЬЙОЛЬ, – ля, ч. фр. Guignol. 1. Персонаж французького лялькового театру, відкритого в Ліоні у XVIII ст. 2. Маріонетка, яку приводять в дію пальцями артиста. 3. Кумедний персонаж народного театру ляльок. 4. Театральна вистава, сповнена жахів та насильства.

Найближча етимологія: назва жанру походить від назви паризького театру жахів «Гран-Ґіньйоль», що працював на Монмартрі в 1897–1963 роках. Назва театру, у свою чергу, походить від імені ляльки Ґіньйоль (інший варіант – Шиньйоль), утвореного, імовірно, від імені Пульчинелли – персонажа народного лялькового театру, італійського аналога Ґіньйоля.

Синоніми: Пульчинелла, Полішинель, Панч, Гансвурст, Арлекін; паяц, блазень; театр жаху.

Приклад: «Ґіньйоль стає підозрюваним у серії вбивств, скоєних навколо театру зловісних вистав у Парижі…»

Ґіньйоль

Кім Ньюмен

Перерізати горло… це наче скуштувати персиків зі збитими вершками.

Якби не жонглер у масці, вона могла б і не знайти завулок Шапталь. У цьому строкатому кварталі легко було проминути тьмяно освітлений cul-de-sac,[19] навіть незважаючи на сліди ніг, нанесені на бруківку. Колись червоного сліду було достатньо, аби невеличке коло «втаємничених» знайшло дорогу до Théâtre des Horreurs.[20] Тепер же менш перебірлива публіка потребувала більш очевидних дороговказів.

Коли до цього quartier[21] забрідали самотні туристи, здавалося, ніби хижі крокодили ліниво виповзають із прибережного мулу й женуться за ними, посміхаючись на всі зуби. Кейт Рід[22] чудово розуміла, що не слід блукати після настання темряви вулицею Піґаль, роздивляючись крізь товсті окуляри похмурі знаки, що ледь проглядали з-під шарів наклеєних зверху рекламних плакатів. Тримати при цьому розгорнутий путівник Бедекера було те саме, що питати шкільною французькою, як пройти до моргу.

Вона йшла бадьорим кроком, наче знала, куди прямує, – звичка, вироблена під час роботи репортером кримінальної хроніки. На її подив, Монмартр виявився значно менш осоружним, ніж Монто в Дубліні або Вайтчепел у Лондоні.[23] Місцеві Les Apaches[24] вирізнялися самовпевненою й романтичною натурою. Відомо було, що паризькі лиходії мають звичку підіймати chapeaux[25] і цілувати руки під час нападів і грабунків і рідко опускаються до таких низьких, зайвих прийомів, як полоснути когось фінкою чи вдарити по ребрах – чого запросто можна було очікувати від ірландського грубіяна або ж англійського бандита…