Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 85)
— Я писав Татові Джею, — відповів Гармон, — але знаю, що він зайнятий, тож вирішив приїхати сюди й обговорити робочі деталі з тобою та Мадзу. Планую залишитися на кілька днів, — додав він, театрально вдихаючи заміське повітря. — Така блаженна переміна від Лондона.
— Гаразд, потім поговоримо в садибі, — сказав Тайо.
— Так, звісно, звісно, — злегка всміхнувся Гармон і вперше удостоїв поглядом Робін. — Побачимося там.
Гармон пішов, мугикаючи собі під ніс.
— Ходімо, — сказав Тайо і потягнув Робін до будиночка, який щойно залишили Гармон та Лін.
Всередині була темна кімнатка з дерев’яними стінами десь півтора на півтора метра, майже вся зайнята двоспальним ліжком, постіль на якому була зім’ята і вся у плямах. На підлозі лежало двоє засмальцьованих подушок, зі стелі звисала гола лампочка. Запах соснових дошок та пилу, ніби у повітці, змішувався із сильним смородом немитого людського тіла.
Тайо запнув тонку занавіску на скляних дверях, а Робін бовкнула:
— Я не можу.
— Що не можеш? — розвернувся до неї Тайо. Червона кофта напиналася на череві, від нього несвіжо тхнуло; волосся було сальне, гострий ніс та маленький рот здавалися пацючими як ніколи.
— Ти знаєш, — відповіла Робін. — Я просто не можу.
— Тобі від цього стане тільки краще, — відповів Тайо, наступаючи на неї. — Значно краще.
Він потягнувся до неї, але Робін випростала руку і не підпустила його до себе, доклавши таке саме зусилля, як у храмі, коли вперлася в край басейну, щоб не впасти у воду. Він спробував проштовхнутися до неї, але Робін не здавалася, і Тайо довелося відступити. Вочевидь, він ще мав якийсь страх перед законами, що панували за межами Чапмен-Фарм, а Робін, плануючи по можливості все ж лишитися на фермі, промовила:
— Це неправильно. Я цього не гідна.
— Я принципал. Я вирішую, хто гідний, а хто ні.
— Мені не можна тут бути! — заперечила Робін, знову починаючи плакати й підпускаючи в голос ноту істерики. — Ти чув мої слова у храмі. Це правда, це все правда. Я погана, зіпсована, брудна…
— Духовне єднання очищує, — відповів Тайо, знов намагаючись відштовхнути її виставлені руки. — Тобі після нього стане значно краще. Ходи…
Він спробував обійняти її.
— Ні, — видихнула Робін, вириваючись і стаючи спиною до скляних дверей. — Ти не можеш мене хотіти після того, як почув, яка я.
— Тобі це потрібно, — наполягав Тайо. — Іди сюди.
Він сів на брудне ліжко і поплескав по постілі поруч із собою. Робін прикинулася ще збентеженішою, ніж насправді, і гучно заридала, що аж пішла луна, пускаючи бульки з носа й важко дихаючи, ніби на порозі панічної атаки.
— Опануй себе! — наказав Тайо.
— Я не знаю, що я зробила не так, мене карають, а я не знаю, за що, я нічого не розумію, я мушу піти…
— Іди сюди, — ще наполегливіше повторив Тайо, знову плескаючи по ліжку.
— Я хотіла це зробити, я справді вірила, але я не та, хто вам потрібен, тепер я це розумію…
— В тобі говорить фальшиве «я»!
— Ні, це моє чесне «я»…
— Ти зараз демонструєш високий рівень егомотивності, — різко заявив Тайо. — Вважаєш, що знаєш краще за мене. Ти
— Я хочу піти. Все покинути.
Вона робила ставку на той факт, що Тайо Вейс не захоче нести відповідальність, якщо вона покине церкву. Її вважали багатою й бачили, що вона красномовна і має освіту, а отже, якщо говоритиме погане про церкву, її можуть послухати. А головне — вона бачила, як відомий письменник щойно вийшов із «кімнати усамітнення» у товаристві добре якщо повнолітньої дівчини.
Різке світло від лампочки під стелею підкреслювало пацючий ніс і брудне волосся Тайо. За мить чи дві він холодно вимовив:
— Тебе було піддано духовному відмежуванню, бо ти відстала від решти новачків.
— Як? — спитала Робін, напустивши у голос побільше відчаю і навмисно не витираючи носа, щоб Тайо стало гидко. — Я старалася…
— Ти робила бунтівні заяви, як отой коментар про волосся Мадзу. Ти не інтегрувалася до кінця, не справлялася з найпростішими завданнями церкви…
— Це якими? — спитала Робін, щиро розлютившись. У неї все тіло боліло від щоденної важкої праці.
— З відмовою від матеріальних цінностей.
— Але я…
— Третій крок до чистого духу: віддавання.
— Я не…
— Всі, хто вступив до лав церкви разом із тобою, зробили пожертви.
— Я хотіла, — збрехала Робін, — але не знала як!
— Тоді ти мала спитати. Нематеріалісти дарують щедро, не чекаючи на форми чи інвойси. Вони самі пропонують. Та витри вже носа, заради Бога.
Робін навмисно розмазала шмарклі по обличчю й гучно та рясно потягнула носом.
— «Я живу, щоб любити й дарувати», — процитував Тайо. — Тебе було типовано як Дарительку, подібну до Золотої пророчиці, але ти тримаєш ресурси при собі замість ділитися ними.
Сказавши це, він опустив погляд на її груди.
— А ще мені відомо, що фізичних застережень щодо сексу в тебе немає, — додав він із тінню хтивого усміху. — Чув, що ти щоразу маєш оргазм.
— Мені треба до храму, — з ошалілим виглядом відповіла Робін. — Благословенне Божество каже, що я маю співати мантру. Я відчуваю потребу.
Вона знала, що розлютила й образила його, і що він не повірив, ніби вона чує якусь вищу силу; але Тайо сам розповідав їм у підвальному лекторії про те, як важливо відкрити розум та серце божественній силі, і якщо заперечить — вийде, що він підважить власні слова. Крім того, мабуть, його бажання зникло, коли вона обмазала обличчя шмарклями, бо за кілька секунд він повільно підвівся.
— Гадаю, тобі корисніше буде відплатити громаді служінням, — сказав він. — Принеси з кухні засоби для прибирання та чисту постіль із пральні й вишкреби ці три кімнати усамітнення.
І Тайо відсмикнув завісу, відсунув скляні двері й пішов.
Відчувши негайно полегшення і водночас боячись далекосяжних наслідків цієї відмови, Робін на мить притулилася до стіни, як могла витерла обличчя кофтою, а тоді роззирнулася.
У кутку зі стіни стирчав душ на короткому шлангу і дренаж під ним. Поруч із діркою на латці пліснявої підлоги стояла слизька пляшка рідкого мила і лежала брудна ганчірка. Вочевидь, тут люди мали підмиватися перед сексом. Стараючись викинути з голови жахливий образ Тайо, який нагладжує ерегований прутень, а тоді лягає до неї, Робін пішла по відро та швабру. Але щойно вийшла з кущів, які приховували кімнати усамітнення, як уклякнула на місці.
Перед фонтаном Утопленої пророчиці на дерев’яному ящику стояла самотня Емілі Пірбрайт. Її голова була опущена, а в руках вона тримала шматок картону з якимись словами. Робін не хотіла наближатися до фонтану, поки там була Емілі, але боялася покарання за відмову вклонитися Дайю. Прикинувшись, ніби взагалі не бачить Емілі, вона підійшла до води, але очі мимоволі мандрували до мовчазної постаті.
Обличчя і голова Емілі були замащені землею, і так само її червоний однострій. Вона дивилася у землю, ігноруючи присутність Робін так само вперто, як сама Робін ігнорувала її.
Слова, написані на шматку картону, який тримали чорні від землі руки Емілі, були такі: «Я БРУДНА СВИНЯ».
55
«Ї Цзін», або «Книга Змін»