Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 87)

— Раночку, — сказав Страйк.

— Раночку, — озвався Літтлджон, дивлячись на нього згори вниз з-під навислих повік. — Приніс звіт по Коханчику.

Страйк мовчки дивився, як Літтлджон дістав із шухляди теку і додав туди пару аркушів із записами. Пат знову почала друкувати, не випускаючи з зубів електронку й ігноруючи обох чоловіків. Повернувши теку до шухляди, Літтлджон розвернувся до Страйка і вперше за їхнє знайомство почав розмову з власної ініціативи.

— Думаю, тобі треба знати. Здається, за мною стежать.

— Стежать? — підняв брови Страйк.

— Так. Майже певен, що за мною вже третій день ходить той самий хлоп.

— У когось є причини стежити за тобою?

— Ні, — відповів Літтлджон не без виклику.

— Може, ти мені чогось не кажеш?

— Чого, наприклад? — спитав Літтлджон.

— Дружина не планує з тобою розлучатися? Може, кредитори переслідують?

— Та ну, — відповів Літтлджон. — Подумав, може, то через це місце.

— Ти про агенцію?

— Так… ти ж маєш ворогів, правда?

— Маю, — погодився Страйк і випив трохи чаю, — але вони майже всі сидять.

— Минулого року ти зчепився з терористами, — нагадав Літтлджон.

— А що за хлоп там за тобою стежить? — спитав Страйк.

— Худорлявий, чорношкірий.

— Навряд чи неонацист, — відповів Страйк і подумки відзначив, що треба попросити Шпеника про заміну.

— Це може бути преса, — припустив Літтлджон. — Через оту історію, яку опублікував «Прайвет ай».

— Думаєш, вони переплутали тебе зі мною?

— Навряд, — відповів Літтлджон.

— Ну, якщо хочеш припинити роботу, бо злякався…

— Я не злякався, — лаконічно відказав Літтлджон. — Просто подумав, що тобі треба знати.

Коли Страйк не відповів, Літтлджон додав:

— Можливо, мені здалося.

— Та ні, добре, що ти пильнуєш, — нещиро запевнив Страйк. — Якщо побачиш того хлопа знову, кажи.

— Обов’язково.

Літтлджон пішов, не зронивши більше і пари з вуст, тільки скоса глянув на Пат. Офісна менеджерка не зводила зосереджених очей із монітора. Щойно кроки Літтлджона на сходах стихнули, Страйк показав на офісний телефон.

— Там ще є?

— Вона дзвонила ще раз, — відповіла Пат, — але там усе те саме. Погрози і вигадки.

— Чому ви вважаєте, що то вигадки? — спитав Страйк з якоїсь збоченої цікавості.

— Я знаю, що ви її не били.

— Хрін ви що знаєте, — роздратувався Страйк, підвівся і пішов до кухоньки в кутку по банан, хоча насправді мріяв про шоколадне печиво.

— Ви, може, і противний тип, — насупилася Пат, — але я не уявляю, щоб ви підняли руку на жінку.

— Дякую за довіру, — сказав Страйк. — Обов’язково так і скажіть «Мейл», коли вони прийдуть по мене… а ті повідомлення видаліть.

Розуміючи, що дарма зривається на офісній менеджерці, він змусив себе додати:

— Ваша правда: я ніколи не перекидав її на жодних човнах і взагалі нічого зі згаданого не робив.

— І Робін їй не подобається, — зауважила Пат, зводячи на нього темні очі за скельцями окулярів. — Ревнує.

— Між нами нічого…

— Та я знаю, — відповіла Пат. — Вона ж із Раяном.

Страйк похмуро вкусив банан.

— Що будете робити? — спитала Пат.

— Нічого, — з повним ротом відповів Страйк. — 3 терористами перемовин не веду.

— Гм, — озвалася Пат. Вона затягнулася електронкою, а тоді вимовила з-за хмари пари: — Пиячці довіряти не можна. Хтозна, що вона утне, коли відмовлять гальма.

— Я не рахуватимуся з нею до кінця життя, — відповів Страйк. — Вона забрала в мене довбаних шістнадцять років. Досить.

Викинувши бананову шкірку до смітника, він повернувся до кабінету.

Те, що Шарлотта отак миттєво перейшла від доброти до затятої мстивості, Страйка, який багато років терпів перепади її настрою, не здивувало. Розумна, дотепна, нерідко чарівна Шарлотта також була здатна на безмежну злостивість, а ще схильна до саморуйнівної нерозважливості, під дією якої з примхи розривала стосунки чи вдавалася до екстремальних і цілком фізичних ризиків. Численні психіатри та психотерапевти за довгі роки виносили різні вердикти, намагаючись укласти її непередбачуваність та постійну невдоволеність у рамки якогось діагнозу. Їй прописували ліки, кидали від одного консультанта до другого, поміщали до лікарень, але Страйк знав, що якась частина Шарлотти затято опиралася допомозі. Вона завжди заявляла, що ні медики, ні психологи не можуть їй допомогти і ніколи не допоможуть. Тільки Страйк був здатен на це; на цьому вона раз у раз наполягала — що лиш він здатен порятувати її від самої себе.

Мимоволі Страйк замість власного місця сів у крісло Робін, обличчям до дошки, на якій висіли фотографії та записи, пов’язані зі справою УГЦ. Думав він, утім, про Шарлотту. Він добре пам’ятав ту ніч на баржі, яка належала одному з її друзів, страшну сварку, яка спалахнула, коли Шарлотта випила півтори пляшки вина, і як решта п’яної компанії поспішно повтікала, а Страйк лишився сам на сам із Шарлоттою, яка розмахувала ножем і погрожувала порізати саму себе. Страйк відібрав у неї ніж, і в процесі Шарлотта послизнулася і впала. Після того, втрачаючи самовладання, вона починала кричати, що то Страйк жбурнув її на підлогу. У третьому повідомленні, звісно, звучали такі самі звинувачення у насильстві, невірності та жорстокості: у розповідях розсердженої чи п’яної Шарлотти Страйк незмінно виступав чудовиськом і страшним садистом.

Минуло шість років після остаточного розриву, і Страйк нарешті усвідомив нерозв’язність проблеми розбіжності їхніх із Шарлоттою поглядів на реальність. Вона оскаржувала все: час, дати, події, хто що казав, з чого починалися сварки, разом чи порізно вони були, коли в житті Страйка виникали нові стосунки. Він досі не знав, чи викидень, про який вона заявила скоро після остаточного розставання, справді мав місце: Шарлотта ніколи не показувала йому жодних доказів вагітності, а постійна зміна дат могла вказувати або на її невпевненість щодо батька дитина, або на те, що викидень вона просто вигадала. Сидячи тепер у своєму кабінеті, Страйк не розумів, яким чином він — людина, що ціле життя присвятила пошукові правди — міг стільки років це терпіти.

Скривившись, Страйк знову підвівся, взяв записник та ручку і підійшов до дошки на стіні, намагаючись зосередитись, адже завтра він мав їхати до в’язниці Бедфорд на розмову з Джорданом Рейні. Його погляд знову впав на ліву колонку і фотографію Шері Ґіттінз, яка перетиналася з Рейні під час перебування на Чапмен-Фарм. Пороздивлявшись її фото кілька хвилин, він покликав Пат до кабінету.

— У вас же є донька, так? — спитав він.

— Так, — насупилася Пат.

— Скільки їй років?

— А на біса вам це знати? — обурилася Пат. Її мавпяче личко почервоніло. Страйк ніколи не бачив, щоб вона шарілася, і не зрозумів, чим викликана така дивна реакція. Не знаючи, чи не приписує Пат йому негідних замірів на її доньку, якої Страйк навіть ніколи не бачив, він пояснив:

— Я намагаюся отримати доступ до фейсбучного профіля ось цієї жінки, але вона не приймає мій запит. Я подумав, що якщо у вашої доньки є фейсбук і дописи там, вона б мала більше шансів. Інша мати може здатися…

— Моєї доньки на фейсбуці немає.

— О, — відповів Страйк. — Вибачте, — додав він, сам не розуміючи, за що вибачається.

Страйкові здалося, що Пат хотіла щось додати, але за кілька секунд вона просто вийшла до приймальні і скоро знову заклацала клавіатурою.

Здивований цією реакцією Страйк повернувся до дошки, тепер дивлячись на праву колонку, де були фотографії людей, які жили на Чапмен-Фарм і померли не своєю смертю.

Зверху була стара газетна вирізка замітки про загибель Пола Дрейпера, яку Страйк знайшов кілька днів тому. Під заголовком «Подружжя засуджено за вбивство сучасного раба» розповідалося про те, як безхатька Дрейпера прихистило подружжя, обидва члени якого вже відбували терміни за насильницькі злочини. Вони змусили Дрейпера працювати для них, а спати відправляли до повітки. За пів року Дрейпер помер під час побиття. Його виснажене й частково спалене тіло знайшли на будівельному майданчику неподалік. Нікого з живих родичів Дрейпера Страйк наразі не знайшов. З його фотографії дивився лагідний круглолиций хлопець років дев’ятнадцяти з коротким пелехатим волоссям.

Далі погляд Страйка упав на полароїди, які знайшла на Чапмен-Фарм Робін і на яких було зображено чотирьох оголених людей у масках свиней. Волосся молодика, якого содомізував чоловік із татуюванням, могло належати Дрейперу, але з огляду на вік фотографій неможливо було сказати точно.

Під фото Дрейпера був єдиний портрет Кевіна Пірбрайта, який вдалося роздобути Страйку, знову-таки взятий із газетної статті про його вбивство. З нього дивився блідий і якийсь провинний молодик з подзьобаним шрамами від акне обличчям. Поруч із цим зображенням було фото місця його вбивства. Вже вкотре Страйк кинув погляд на видовбану ділянку стіни, де лишилося тільки одне слово: «свині».

Останні дві фотографії в цій колонці були і найдавнішими: на них були перша дружина Вейса Дженніфер та Дайю.

Начесане та завите волосся Дженніфер Вейс нагадало Страйкові про дівчат, з якими він вчився у школі у вісімдесяті, але жінкою вона буде дуже привабливою. З добутих Страйком відомостей ніщо не суперечило оповіді її доньки про утоплення як чистий трагічний випадок.