Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 83)

Один із малюнків особливо її зацікавив. Він був підписаний «Дериво з сокирею» і зображав велике дерево, біля підніжжя якого лежала сокира. Вона саме розглядала цей малюнок, явно намальований нещодавно, бо папір був зовсім білий, коли двері класу за її спиною прочинилися.

Робін озирнулася і побачила Мадзу у довгих червоних шатах. У класі запала мертва тиша. Діти ніби позастигали.

— Я відправила Вів’єн до стайні по Ровену, — тихо промовила Мадзу, — і дізналася, що ти забрала її із завдання, яке загадала їй я.

— Так сказали ж, що сама можу обрати пумічницю, — промовила перелякана Шона.

— З твоєї групи, — відповіла Мадзу. Її спокійний голос не пасував до виразу тонкого білого обличчя з різновисокими чорними очима. — А не з іншої.

— Вибач, — прошепотіла Шона. — Я думала…

— Ти не вмієш думати, Шоно. Ти це довела багато разів. Але ти муситимеш думати.

Мадзу пробіглася очима по дітях і спинила погляд на Цін.

— Обріж їй волосся, — наказала вона Шоні. — Я більше не хочу дивитися на це нехлюйство. Ровено, — мовила вона, уперше глянувши безпосередньо на Робін, — ходи зі мною.

53

Під двома іньськими лініями розвивається янська і з силою мчить угору. Цей рух такий буйний, що вселяє жах…

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

У голові наморочилося від страху, коли Робін ішла через клас до Мадзу й виходила за нею назовні. Вона хотіла вибачитися, пояснити Мадзу, що гадки не мала, що не можна іти з Шоною до класу, але боялася ненароком погіршити своє становище.

Відійшовши на кілька кроків від класу, Мадзу зупинилася і розвернулася до Робін, яка теж уклякнула на місці. Це вперше вони опинилися так близько одна до одної, і Робін зрозуміла, що, як і Тайо, Мадзу не дуже дбає про особисту гігієну. Вона відчувала сильний запах немитого тіла, так-сяк прихований під сильним ароматом ладану. Мадзу мовчала й тільки дивилася на Робін своїми темними різновисокими очима, змушуючи першою порушити мовчанку.

— Я… мені дуже шкода. Я не знала, що Шона не мала права забирати мене зі стайні.

Мадзу так само незворушно дивилася на неї, і знову Робін відчула дивний, тваринний страх із домішкою відрази, який не можна було пояснити самою лише владою, яку ця жінка мала у церкві. Ніав Догерті казала, що Мадзу схожа на великого павука; Робін і сама сприймала її як якусь недобру слизьку тварюку, що ховається на дні ставка; але насправді жодне з цих порівнянь не відбивало того, наскільки Мадзу була дивна. Робін ніби заглядала у пащу безодні, чиї глибини були непроникні.

Вона здогадувалася, що Мадзу чекає на щось більше за слова вибачення, але не розуміла, що це має бути. А тоді почувся шурхіт тканини. Опустивши очі, вона побачила, що Мадзу підняла поділ, оголивши брудну ногу в сандалії. Робін знову підняла погляд до її дивних різновисоких очей. Вона відчула істеричне бажання зареготати — адже не могла Мадзу чекати, що Робін поцілує її ногу, як дівчата, у яких вночі втекла дитина? — але це бажання змерхло від виразу обличчя Мадзу.

Секунд із п’ять Робін та Мадзу просто дивилися одна на одну, і Робін розуміла, що це випробування, і якщо вона прямо спитає, чи справді Мадзу хоче цього жесту, то буде так само небезпечно, як показати свою огиду чи недовіру.

«Просто зроби це».

Робін стала навколішки, швидко схилилася над ногою з чорними нігтями, торкнулася її губами і знову випрямилася.

Мадзу жодним знаком не показала, що взагалі помітила цю офіру, а просто опустила поділ і пішла далі, ніби нічого не сталося. Робін почувалася враженою та приниженою. Роззирнулася — чи бачив це хтось іще? Вона спробувала уявити, що сказав би Страйк, і відчула нову хвилю сорому. Як вона взагалі пояснить йому, нащо це зробила? Він подумає, що вона здуріла.

Біля басейну Дайю Робін знову стала навколішки і промимрила звичну ритуальну фразу.

Мадзу поруч із нею тихо промовила:

— Благослови мене, моя дитино, і покарай тих, хто сходить зі Шляху.

Тоді Мадзу підвелася, так само не дивлячись на Робін і не говорячи з нею, і рушила до храму. Панікуючи, Робін пішла слідом. Вона передчувала те, що буде. І справді, у храмі вона побачила свою колишню високорівневу групу, де були Амандіп, Волтер, Вів’єн та Кайл. Усі сиділи на стільцях, поставлених колом на блискучу п’ятикутну сцену. Вигляд усі мали суворий. Робін відчула ще більшу загрозу, коли побачила, що Тайо теж у храмі.

— Ровена взяла на себе працю, яка їй не була загадана, і саме тому ти не знайшла її, Вів’єн, — повідомила Мадзу, піднімаючись східцями, і сіла на вільний стілець, розправивши розшиті бісером червоні шати. — Вона принесла данину покори, а тепер ми дізнаємося, чи не порожнім був той вчинок. Постав свого стільця у центр кола, Ронено. Ласкаво прошу до твого Одкровення.

Робін взяла вільний стілець і поставила посередині чорної сцени, під якою ховався хрестильний басейн. Вона сіла і спробувала, притиснувши до колін спітнілі долоні, зупинити свої ноги, які трусило.

Світло у храмі почало мерхнути, лишивши освітленою тільки сцену. Робін не пригадувала, щоб під час попередніх Одкровень гасили лампи.

«Зберися», — сказала вона собі. Вона спробувала уявити усмішку Страйка, але це не допомогло: реальність була надто нагальною та близькою, хай навіть обличчя та постаті людей навколо ховалися у темряві, а губи дивно пекло, ніби доторк до ноги Мадзу лишив на них токсичний наліт.

Мадзу підняла довгий блідий палець, і двері храму за спиною Робін з ляскотом зачинилися, змусивши її підскочити на місці.

— Нагадаю, — спокійно промовила Мадзу, звертаючись до кола, — що терапія первинної реакції є формою духовного очищення. У цьому безпечному та святому місці ми говоримо словами матеріалістичного світу, щоб бороти матеріалістичні думки та вчинки. Це буде очищення не тільки для Ровени, а й для нас самих, коли ми витягатимемо й викидатимемо терміни, яких більше не вживаємо, та які досі зберігає наша підсвідомість.

Робін побачила, як темні постаті навколо кивають. У роті стало зовсім сухо.

— Отже, Ровено, — промовила Мадзу, чиє обличчя було настільки білим, що Робін досі бачила його в темряві, а криво посаджені темні очі сяяли, — настав твій час зізнатися у всьому, що ти зробила чи подумала, і що вселило в тебе глибокий сором. Який вчинок ти відкриєш нам першим?

Дуже довго — так здавалося, хоча минули лічені секунди — Робін не могла придумати, що сказати.

— Що ж, — нарешті почала вона, і у мовчазному храмі її голос лунав неприродньо голосно, — я працювала у піарі, і, мабуть, там багато уваги приділялося зовнішності і думці інших…

Кінець речення потонув у насмішках, які хвилею пронеслися по колу.

— Фальшиве «я»! — басом гаркнув Волтер.

— Заперечення, — почувся жіночий голос.

— Ти не можеш покладати відповідальність за свої вчинки на свою професію, — заявив Амандіп.

Після кількох днів важкої фізичної праці Робін думала повільно. Треба було сказати щось, що задовольнить її інквізиторів, але в голові було порожньо.

— Нема чого сказати? — спитала Мадзу, і Робін помітила у темряві її жовтуваті зуби: Мадзу всміхалася. — Що ж, спробуємо знайти підхід. Ставши частиною нашої спільноти, ти мала нахабство критикувати колір мого волосся, так?

Всі у колі ахнули. Робін відчула, як її омив холодний піт. То за це її понизили до чорної роботи? Бо вона спитала у Пенні Браун, як Мадзу зберігає таке чорне волосся у свої сорок із гаком років?

— Як, — звернулася Мадзу до решти кола, — ми називаємо людину, яка судить про інших за зовнішністю?

— Стерво, — почувся голос із темряви.

— Пустоголова, — промовив другий.

— Сучка, — додав третій.

— Мені дуже шкода, — хрипко промовила Робін, — я чесно не хотіла…

— Ні, ні, не потрібно вибачатися переді мною, — м’яко промовила Мадзу. — Я не переймаюся фізичною зовнішністю. Але це показник твоїх пріоритетів, чи не так?

— Судиш про людей за зовнішністю, так? — спитав жіночий голос з-за спини Робін.

— Я… гадаю…

— А не треба гадати, — загарчав Кайл.

— Ти або судиш, або ні, — додав Амандіп.

— Тоді… так, судила, — зізналася Робін. — Коли я працювала в піарі, існувала схильність…

— Чхати на схильності, — заявив Волтер. — Чхати на піар! Що робила особисто ти? Що ти казала?

— Пам’ятаю, як сказала, що клієнтка занадто товста для своєї сукні, — вигадала Робін, — а вона це почула, і мені було так соромно.

Всі навколо почали кепкувати. Тайо, який сидів поруч із матір’ю, єдиний мовчав, але він усміхався, не зводячи очей з Робін.

— Тобі справді було соромно, Ровено? — тихо спитала Мадзу. — Чи ти просто кидаєш нам відмовки, приховуючи те, за що тобі справді соромно?

— Я…

— Чому було скасовано твоє весілля, Ровено?

— Я… ми багато сварилися.

— І чия то була провина? — спитала Вів’єн.

— Моя, — з відчаєм відказала Робін.

— Через що ви сварилися? — спитав Амандіп.

«Між твоїм життям і життям Ровени не має бути нічого спільного», — казав Страйк, але не він сидів тут, оглушений страхом і втомою, не він мусив вигадувати щось просто на місці.

— Я… мені здавалося, що мій наречений… що в нього сумнівна робота, що він мало заробляє…