Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 7)
— Серйозно? — здивувався Шпеник. — Добро. Дяка, Куше.
Не прихильник довгих телефонних розмов, Шпеник поклав слухавку, а Страйк повернувся до броколі з лососем. Новина про хвору дитину, яка хоче побачити тата, була прикра, але він подумав, що добре мати в резерві послугу від Шпеника. Цінні наводки, які Страйк звик отримувати від давнього друга, коли треба було мати щось на обмін інформацією з копами, зробилися щось занадто цінними, відколи його агенція стала успішною.
Доготувавши вечерю, Страйк поніс тарілку до кухонного столу, та не встиг сісти, як мобільний задзвонив удруге. Тепер дзвінок переспрямувало з офісного стаціонарного телефону. Страйк завагався, чи відповідати, бо було відчуття, що він знає, хто це.
— Страйк.
— Привіт, Блуї, — почувся не дуже розбірливий голос. На тлі гуділи розмови й чулася музика.
Шарлотта дзвонила йому вже вдруге за тиждень. Оскільки нового номеру його мобільного вона не мала, телефон в офісі лишався єдиним засобом зв’язку.
— Шарлотто, я зайнятий, — холодно сказав Страйк.
— Так і знала… тут такий клуб паскудний. Ти б тут просто…
— Я зайнятий, — повторив Страйк і поклав слухавку.
Він чекав, що вона передзвонить, і вона передзвонила. Страйк не став відповідати — хай говорить із голосовою поштою — і скинув піджак. З кишені при цьому вислизнув папірець, якого там не мало бути. Розгорнувши його, Страйк побачив номер мобільного та ім’я — «Біжу Воткінс». «От спритна», — подумав він: всунула записку до кишені так, що він нічого не помітив. Страйк розірвав папірець, кинув у смітник і сів їсти.
4
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
В останній вівторок лютого об одинадцятій годині Страйк і Робін разом сіли в таксі біля офісу та приїхали до Реформ-Клубу — великої сірої будівлі XIX сторіччя на вулиці Пел-Мел.
— Сер Колін у кавовій залі, — сказав швейцар у фраку, який прийняв їх біля дверей і повів через широкий атріум. Робін, якій здавалося, що вона має елегантний вигляд у чорних штанах та светрі (в яких потім спокійно зможе піти на стеження), зрозуміла, що трохи не дотягує до обстави. На квадратних постаментах височіли білі мармурові бюсти, із золотих рам на візитерів поблажливо поглядали портрети знаменитих віґів, а рифлені кам’яні колони підносилися від плит підлоги до балконів другого поверху, а тоді до скляного склепіння стелі.
Кавова зала виявилася величезною бенкетною залою зі стінами у зелених, червоних та золотих барвах, з високими вікнами і позолоченими люстрами у гронах круглих абажурів із матового скла. Зайнятий був лише один столик, і в людині, яка за ним сиділа, Робін тут-таки впізнала їхнього потенційного клієнта, бо вчора його саме гуглила.
Сер Колін Еденсор походив із робітничої сім’ї в Манчестері, але внаслідок успішної кар’єри на державній службі отримав лицарський титул. Тепер він підтримував кілька благодійних організацій, що опікувалися освітою і допомогою дітям, і мав негучну репутацію розумного і порядного чоловіка. За останній рік його ім’я, яке досі фігурувало тільки у респектабельних виданнях, потрапило до таблоїдів, бо нищівні ремарки Еденсора на адресу Універсальної гуманітарної церкви притягнули на його голову гнів багатьох людей, в тому числі відомої акторки, шанованого письменника і цілої плеяди поп-культурних журналістів. Усі виставляли Еденсора багатієм, який злиться, бо син тринькає свій трастовий фонд на допомогу бідним.
Багатство сер Колін здобув завдяки шлюбу з донькою підприємця, який заробив мільйони на мережі крамниць одягу. Подружжя, судячи з усього, було щасливим, адже їхній шлюб тривав сорок років. Менше двох місяців тому Саллі померла, лишивши напівсиротами трьох синів, серед яких Вільям був наймолодшим, народившись за десять років після середульшого сина. Робін вирішила, що двоє чоловіків за столом сера Коліна — то його старші сини.
— Ваші гості, сере Колін, — сказав швейцар, насправді не кланяючись, але тихим і шанобливим голосом.
— Доброго ранку, — сказав сер Колін, підвівся і по черзі потиснув детективам руки.
Їхній можливий клієнт мав густу сиву чуприну й обличчя з тих, що навіюють симпатію і довіру. Щоки та чоло перерізали зморшки від усмішок, кутики вуст від природи дивилися вгору, а карі очі за біфокальними окулярами в золотій оправі були теплими. Розмовляв він і досі з манчестерським акцентом.
— Це брати Вілла, Джеймс та Едвард.
Джеймс Еденсор, схожий на батька в усьому, тільки чорнявий і не такий приязний на вигляд, підвівся, щоб потиснути руки, а Едвард, білявий, з великими блакитними очима, лишився сидіти. Робін помітила шрам у нього на скроні. До його стільця був притулений ціпок.
— Дуже люб’язно з вашого боку відгукнутися, — сказав сер Колін, коли всі сіли. — Бажаєте щось випити?
Коли Страйк та Робін відмовилися, сер Колін негучно прочистив горло, а тоді почав:
— Що ж… спершу варто сказати, — я не маю певності, що ви зможете нам допомогти. Як я уже казав по телефону, ми зверталися до приватних детективів, але нічого доброго з цього не вийшло. Насправді стало навіть гірше. Однак вас мені рекомендувала родина Чизвеллів, мої давні знайомі. Іззі запевнила мене, що якщо ви не будете впевнені у своїй спроможності допомогти мені, то одразу так і скажете… що, як на мене, високий комплімент.
— Ми справді не беремося за безнадійні, на наш погляд, справи, — запевнив Страйк.
— У такому разі, — мовив сер Колін, з’єднуючи кінчики пальців, — я окреслю ситуацію, а ви дасте їй свою експертну оцінку. Так, звісно, прошу, — додав він, відповідаючи на мовчазне питання Страйка, який потягнувся по записник.
Навіть якби він не знав, ким раніше працював сер Колін, Страйк зрозумів би, що цей чоловік уміє викладати інформацію послідовно і зв’язно, тож просто налаштувався записувати.
— Гадаю, почати треба з Вілла, — сказав державний службовець. — Він — наша молодша дитина і народився… не хочу сказати, що випадково, але Саллі завагітніла у сорок чотири роки, і якийсь час ми не усвідомлювали цього. Але після первісного шоку ми, звісно, дуже зраділи.
— А ми з Джеймсом не дуже, — втрутився Едвард. — Нікому не хочеться думати, що батьки у віці сорок плюс займаються
Сер Колін усміхнувся.
— Що ж, це був, скажімо так, шок для всіх, — підсумував він. — Але ми дуже упадали за Віллом, коли він народився. Він був чарівним хлоп’ям. Вілл завжди був дуже розумний, але в його шість-сім років ми почали перейматися, що щось не так. Він був схильний сильно захоплюватися — ставав практично одержимий певними речами — і не терпів порушень звичного розпорядку. Речі, які легко давалися іншим дітям, його бентежили. Він не любив великих людських зібрань. На дитячих святах ішов нагору і читав там чи грався наодинці. Ми трохи непокоїлися, тож відвели його до психолога, де було встановлено, що Вілл належить до аутичного спектру, але форма м’яка. Нам сказали, що нічого страшного чи серйозного тут немає. Також психолог сказав, що в нього дуже високий інтелект. Нас це не здивувало: він неймовірно легко обробляв і запам’ятовував інформацію, а читав як діти, старші років на п’ять.
Я розповідаю все це, — провадив сер Колін, — бо вважаю, що специфічне поєднання здібностей та особливостей Вілла принаймні частково допомогло УГЦ завербувати його. До того вже стався інцидент, який нас сильно стривожив і мав би стати попередженням.
У чотирнадцять років Вілл спізнався з компанією хлопців зі школи, які називали себе радикальними соціалістами і буцімто оголосили війну будь-якій владі. Вілл дуже легко піддавався людям, яким ніби подобався, бо на той час не мав близьких друзів. Він пристав на їхню філософію підриву всього і почав читати різні матеріали з теорії соціалізму. Він зрозумів, що відбувається, тільки коли хлопці вмовили його підпалити каплицю. Його мало не вигнали зі школи, і тільки втручання однокласниці його врятувало. Дівчина знала, що ці хлопці просто знущалися з Вілла і хотіли побачити, наскільки далеко можуть завести його.
Після цього ми з Саллі, — розповідав далі сер Колін, — провели з ним дуже довгу розмову. Ми зрозуміли, що Віллові складно розпізнати обман. Для нього існує тільки чорне та біле, і від інших він чекає такої самої прямоти. Це і спокусило тих хлопців підмовити його на підпал.
Але після того випадку в жодні історії Вілл не встрягав, а з віком навчився заводити друзів. Що характерно, він накупив собі книжок про аутизм і дотепно жартував про це. У випускному класі ми з Саллі вже були певні, що він дасть собі раду в університеті. Він уже довів, що здатен знаходити справжніх друзів, а вчився взагалі відмінно.
Сер Колін зробив ковток кави. Страйк, якому подобалося те, як держслужбовець викладає інформацію, не мав питань і просто чекав, коли той продовжить.
— А тоді, — мовив сер Колін, відставивши чашку, — за три місяці до запланованого від’їзду Вілла до Дарема Ед потрапив у дуже серйозну аварію.
— У вантажівки відмовили гальма, — пояснив Ед. — Водій не впорався з керуванням на світлофорі і влетів просто в моє авто.
— Боже, — сказала Робін. — І ви…
— Він п’ять днів був у комі, — відповів сер Колін, — а потім мусив заново учитися ходити. Як ви можете собі уявити, вся наша увага була віддана Едові. Саллі практично жила у шпиталі.