Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 41)
— То чи могли б ви…
— Не могла б, — відповіла вона. — Ми розбіглися.
— О, дуже прикро, — сказав Страйк.
— Його закрили, — пояснила Ава.
— Так, я знаю, — почав Страйк, — і саме тому…
— Скотина він. Я з ним беру розлучення, — заявила Ава.
— Зрозуміло, — відповів Страйк. — А міг би хтось інший із ним зв’язатися і спитати, чи готовий він поговорити зі мною про УГЦ?
— Можу спитать в його сестри, — озвалася Ава. — Вона до його їде на тому тижні. Слухайте, а це не ви той хлоп, шо піймав Шеклвелльського різника?
— Це я, — підтвердив Страйк.
— Це він, — голосно сказала Ава комусь на тому кінці лінії, а тоді: — Тож ви тепер УКЦ ловите, чи як їх?
— Джордан вам розповідав, як йому там велося? — спитав Страйк.
— Трохи. Але кошмари весь час снилися, — додала вона із якимсь злостивим задоволенням.
— Справді? — спитав Страйк.
— Ага. Про свиней. Він боїться свиней.
І вона засміялася, і невідома особа поруч із нею теж.
— Гаразд, то ви зможете попросити сестру Джордана передати йому повідомлення від мене… у вас же є мій номер?
— Зможу, добренько. До побачення.
Страйк поклав слухавку.
— Виявляється, після Чапмен-Фарм Джордану сняться кошмари про свиней.
— Справді?
— Так… Ти щось про них знаєш?
— Про кого, про свиней? Дуже мало.
— Шкода. Хотів почути думки експерта з сільського життя.
— Кабани бувають дуже агресивні, — сказала Робін. — Це я пам’ятаю. Коли я ходила до школи, кабан сильно поранив нашого місцевого ветеринара. Притиснув його до металевого паркану — сильно поранив, зламав ребра.
Страйків мобільний задзижчав — прийшло повідомлення. Робін встигла побачити розсип емодзі, а тоді її партнер прибрав телефон зі столу і сховав у кишеню.
Робін правильно виснувала, що це написала Біжу Воткінс. Якусь мить Робін вагалася, чи не передати Страйкові попередження від Ільзи про постільні вибрики Біжу, а тоді згадала останню реакцію Страйка на втручання в його особисте життя і передумала. Вона тепер довго не побачить свого ділового партнера. Не хотілося б посваритися перед розлукою.
23
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
О пів на десяту наступного дня Робін вийшла зі станції «Вікторія-Стейшн» у прохолодний похмурий ранок. Якусь мить вона стояла з напівпорожньою сумкою на плечі, приглядаючись до таксі, натовпу людей та автобусів і відчула паніку: мікроавтобуса ніде не було видно. Вона навіть дістала з кишені брошуру УГЦ, щоб подивитися, чи правильно запам’ятала час та місце, хоча була певна, що правильно. Та щойно вона це зробила, як помітила жінку в помаранчевій накидці з табличкою із символом церкви — серцем та долонями — і впізнала Бекку Пірбрайт, старшу сестру Кевіна, яка проводила другу з відвіданих Робін служб.
Раніше Бекка здалася їй схожою на мотиваційну ораторку, а тепер скидалася скоріше на таку собі ідеальну скаутку: красива, акуратна, кароока, з густими віями, лискучим каштановим волоссям і білим овальним обличчям. Коли вона усміхалася, на щоках з’являлися ямочки. Вона збирала навколо себе новоприбулих і випромінювала бадьорий авторитет.
Поруч із Беккою стояв опецькуватий молодик з низьким чолом, темними очима, кучерявим чорнявим волоссям і проваленою нижньою щелепою. Подивившись на нього, Робін відзначила легку сіпавку: праве око почало неконтрольовано підморгувати, і він хутко затулив його рукою. На молодику теж була помаранчева накидка, а в руці він тримав планшет. Коли Робін підійшла до групи, у ній було вже сім чи вісім людей із наплічниками та сумками.
— Привіт, — сказала вона.
— Доброго ранку! — озвалася Бекка. — Ти одна з нас?
— Наче так, — відповіла Робін. — Ровена Елліс.
Молодик із планшетом поставив галочку перед іменем.
— Чудово! Я Бекка, а це Дзян, — він буде нашим водієм.
— Привіт, — сказала молодику Робін, але той тільки гмикнув.
Почувши ім’я «Дзян», Робін подумала, що це може бути другий син Джонатана Вейса, хоча молодик був нітрохи не схожий на очільника церкви.
Інші новонавернені являли собою еклектичний гурт. Вона впізнала смаглявого юнака в окулярах, який приходив до храму в футболці зі Спайдерменом, але решта облич здавалася незнайомою. Тут був червонощокий чоловік років сімдесяти, схожий на професора у твідовому піджаку і з пелехатим білим волоссям; дві юні дівчини, які весь час хихотіли — одна пухка і з яскраво-зеленим волоссям, друга бліда, білява і з купою пірсингу. Над групою витала нервова напруженість, ніби ці люди прийшли складати якийсь серйозний іспит.
За п’ять хвилин до десятої група виросла до двадцяти осіб, всі імена означено. Бекка повела всіх через жваву вулицю у провулок, де чекав акуратний білий мікроавтобус із логотипом УГЦ. Робін опинилася на сидінні біля вікна за юними дівчатами. Поруч сів юнак в окулярах.
— Привіт, я Амандіп, — сказав він.
— Ровена, — усміхнулася Робін.
Мікроавтобус зрушив із місця, а Бекка взяла мікрофон і стала на коліна на передньому сидінні, звертаючись до присутніх.
— Всім доброго ранку! Я Бекка Пірбрайт, і я благословенна належати до Універсальної церкви з вісьмох років. Я коротко опишу вам, що чекає на вас під час тижневого ретриту, і залюбки відповім на всі питання! Тільки спершу виїдемо з Лондона, щоб мене не арештували за відсутність ременя безпеки! — додала вона і знову сіла. Почулися смішки.
Поки їхали Лондоном, у салоні почали точитися тихі розмови, але за якоюсь мовчазною згодою всі поштиво шепотіли, ніби вже опинилися в місці поклоніння. Амандіп розповів Робін, що він докторант і вивчає технічні науки, Робін поділилися історію про своє буцімто скасоване весілля і неіснуючу кар’єру піарниці, і майже всі в автобусі дізналися, що літній чоловік — професор антропологічної філософії на ім’я Волтер Фернсбі. Робін помітила, що Бекка роздивляється пасажирів у дзеркалі заднього огляду, яке було повернуте на салон замість дороги. Легкі рухи правого плеча Бекки вказували на те, що вона робить нотатки.
Коли мікроавтобус виїхав на трасу М11, Бекка знов увімкнула мікрофон і почала, звертаючись до пасажирів у дзеркало:
— Привіт! Отже, ми виїхали, і тепер я розкажу вам, що чекає вас на Чапмен-Фарм. Це справді важливе місце в історії нашої церкви. Чи хтось із вас читав книжку Тата Джея «Відповідь»?
Більшість пасажирів підняли руки. Робін свідомо не читала книжку Джонатана Вейса до входження у церкву, щоб мати привід ставити більше питань і щоб справити враження людини, яку треба переконувати в істинності вчення УГЦ.
— Ті, хто читав «Відповідь», уже знають, що ми слідуємо вченню п’ятьох пророків, похованих чи шанованих на території Чапмен-Фарм. Ваше перебування на фермі передбачає три заняття: навчання, служіння та духовну практику. На вас чекають різноманітні завдання, серед яких практична діяльність на свіжому повітрі та задоволення духовних потреб. Ми виявили, що під час таких ретритів люди дізнаються про себе навіть більше, ніж про нас. Для початку я роздам вам форми з опитуванням. Заповніть їх якомога ретельніше… ручки я теж видам. Ми їдемо рівним, гладеньким відрізком траси, тож сподіваюся, що нікого не закачає!
Знову почувся нервовий сміх. Бекка дала найближчому пасажиру стос скріплених опитувальників та пучок ручок, і все це розійшлося салоном.
Робін відзначила, що ручка, яка їй дісталася, пронумерована. Вона продивилася список питань на аркуші. Вона чомусь чекала, що йдеться про форму з питаннями про здоров’я, але виявилося, що це тест на особистість. Відповіді передбачали вибір варіантів: «повністю погоджуюся», «частково погоджуюся», «частково не погоджуюся» та «повністю не погоджуюся». Також потрібно було підписати свою форму.
1. Прийнявши рішення, я рідко його змінюю.
2. Я волію працювати у своєму темпі.
3. У мене багато друзів та знайомих.
4. Люди часто звертаються до мене зі своїми проблемами.
5. Я отримую задоволення, коли досягаю своєї мети.
В опитувальнику було більше десяти сторінок. Нерідко нові твердження просто перефразовували попередні. Робін заходилася відповідати, роблячи це як Ровена, більш компанійська і сильніше зацікавлена в чужому схваленні, ніж її авторка. Дівчата попереду хихотіли, порівнюючи свої відповіді.
За сорок хвилин до Бекки повернулася перша заповнена форма. Робін скоро передала і свою, але ручку «забула» — навмисно, щоб подивитися, що буде. Коли було здано всі форми, Бекка знову взяла мікрофон.
— Мені не повернули ручки номер десять і чотирнадцять! — весело сказала вона, і Робін показово «схаменулася», що випадково поклала ручку номер десять у кишеню. Ручка номер чотирнадцять була знайдена під сидінням.
— Тут у нас буде туалетний піт-стоп, — сказала Бекка у мікрофон, коли автобус звернув на заправну станцію «Шелл». — Маєте тридцять хвилин. Будь ласка, не запізнюйтеся!
Виходячи з мікроавтобуса, Робін помітила, що Бекка гортає форми.
Сходивши до вбиральні, Робін пішла назад до стоянки. Знаючи, що на неї чекає, вона захотіла купити шоколадку, хоч і не хотіла їсти, але натомість почала роздивлятися передовиці газет у кіоску з пресою. Всюди писали про референдум щодо брекзиту.
— Сподіваюся, всім полегшало! — радісно сказала Бекка у мікрофон, коли пасажири повернулися, і салоном прокотилася нова хвилька смішків. — За годину ми прибуваємо на Чапмен-Фарм, і я хочу розповісти вам більше про те, що там на вас чекає. Скористайтеся нагодою поставити свої питання. Як вам відомо, одна з цілей УГЦ — запустити сутнісні зміни у світі матеріалізму.