Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 43)

Вона повела їх до фонтану, біля якого вони з Дзяном швидко опустилися на коліна, опустили пальці у воду і торкнулися кожен свого чола. В унісон вони промовили:

— Утоплена пророчиця благословить тих, хто вклоняється їй.

Робін не дивилася на реакцію своїх супутників, бо була зайнята запам’ятовуванням плану забудови. Будинок на лівій стороні двору скидався на стару садибу. Первісно звичайна споруда з викладеними круглими камінцями стінами, він явно був добудований і капітально відремонтований. З’явилися нові прибудови і подвійні двері з різьбленими драконами.

Навпроти садиби з іншого боку подвір’я Робін побачила значно простіші будівлі, — вочевидь, гуртожитки.

— Гаразд, — сказала Бекка, — жінки підуть зі мною, а чоловіки — з Дзяном. Потім знову зберемося біля фонтану.

Бекка повела жінок до центрального гуртожитку праворуч. Його інтер’єр нагадав Робін велику старомодну лікарню. Ряди металевих ліжок, блискуча кахляна підлога. Стіни були білі та голі. З центру стелі звисав великий мідний дзвін, від язика якого до входу тягнулася мотузка.

— Обирайте будь-яке ліжко, на якому не лежить піжама, — сказала Бекка, — і кладіть торби у скрині під своїми ліжками. На подушках на вас чекають щоденники! — гукнула вона услід жінкам, які вже розходилися, вибираючи собі спальні місця. — Ми просимо вас щодня записувати свої думки та враження! Так легше відстежувати духовний прогрес, а ще це допоможе принципалам краще вести вас під час вашої мандрівки з нами. Щоранку щоденники збиратимуть і читатимуть! Будь ласка, розбірливо підпишіть свій щоденник і в жодному разі не виривайте сторінки!

Більшість жінок притягнув дальній край гуртожитку, де вікна дивилися на ліс, але Робін, яка хотіла опинитися якомога ближче до дверей, помітила ліжко біля стіни і встигла поперед усіх кинути на нього свою піжаму. До порожнього щоденника був прикріплений олівець на мотузці. Роззирнувшись, вона побачила кілька невеликих дерев’яних столів із солідними механічними стругачками, як у школі. Поклавши торбу до плетеної скрині під ліжком, вона підписала щоденник іменем Ровени Елліс.

— Якщо комусь потрібно в туалет, — гукнула Бекка, показуючи на двері до спільної ванної кімнати, — то до нього туди!

Робін не потрібно було в туалет, але вона скористалася нагодою оглянути ванну кімнату з рядом унітазів і рядом душових. У відкритих кошиках лежали пачки тампонів і гігієнічних прокладок. Вікна розміщувалися високо над рукомийниками.

Коли всі, хто хотів, відвідали туалет, Бекка вивела групу на подвір’я, де жінки зустрілися з чоловіками.

— Сюди, — сказала Бекка, ведучи всіх далі.

Обходячи храм, вони зустріли кількох вірян, які всі заусміхалися і привіталися. Серед них була юна, років шістнадцяти, дівчина з довгим і тонким сіруватим волоссям, вигорілим на кінцях, і з величезними синіми очима на тонкому тривожному обличчі. Вона автоматично усміхнулася в бік новоприбулих, але коли Робін озирнулася, то побачила, що її усмішка згасла, ніби хтось клацнув вимикачем.

За храмом було менше подвір’я. Ліворуч була бібліотека, побудована з такого самого червоного каменю, як і храм. Її двері були відчинені, всередині за столами читали кілька людей в помаранчевих одностроях. Тут були і старіші будівлі, сараї та повітки, збудовані, здавалося, десятки років тому. Далі виднілася новіша споруда, — не така велична, як храм, але явно недешева. Вона була довга і широка, побудована з цегли й дерева, і коли Бекка завела групу всередину, виявилося, що це простора їдальня зі стелею на сволоках, численними столами на кбзлах і кам’яною підлогою. В кінці зали була сцена, а на ній, вочевидь, головний стіл. Дзенькіт і слабенький гнітючий запах варених овочів сповіщали про близькість кухні.

За одним зі столів уже сиділо з чотири десятки людей у помаранчевих одностроях, і Робін, згадавши ще два мікроавтобуси, які привезли людей з інших міст, вирішила, що перед нею інші новоприбулі. Далі Бекка сказала своїм підопічним теж сідати за стіл, а сама пішла поговорити з іншими вірянами.

Тепер Робін помітила Вілла Еденсора, такого високого і тонкого, що однострій висів на ньому. Між кросівком і краєм холоші була видно кілька сантиметрів волохатої гомілки. Із застиглою усмішкою він мовчки стояв, чекаючи, вочевидь, на розпорядження. Поруч із Віллом був Тайо Вейс зі своїм гострим носом і масним волоссям, значно товщий за інших вірян. Бекка і Дзян зазирали у планшети та записи і тихо перемовлялися між собою.

— Волтер Фернсбі, — гаркнув голос Робін просто у вухо, що вона аж підкочила. — Ми ще не знайомилися.

— Ровена Елліс, — відповіла Робін, потискаючи руку професора.

— А ти? — спитав Фернсбі у зеленокосої дівчини.

— Пенні Браун, — відповіла та.

— Так, усі присутні, хвилиночку уваги! — почувся гучний голос, і всі замовкли, а Тайо Вейс виступив уперед. — Хто мене не знає, я Тайо, син Джонатана Вейса.

— О-о-о, — протягнула Маріон, руда жінка середнього віку. — Його син?

— Вас поділять на п’ять груп, — сказав Тайо, — склад яких може змінитися під час перебування тут, але на початку Тижня Служіння ці люди будуть вашими товаришами по роботі. Перша група — Дерево!

Тайо почав називати імена. Спершу групу Дерева, а тоді групу Металу сформували і забрали члени церкви. Робін помітила, що керівники не просто розділяють знайомих, а ще й перемішують між собою прибулих із різних міст. Вілл Еденсор вивів групу Води.

— Група Вогню, — оголосив Тайо. — Ровена Елліс…

Робін вийшла і стала поруч із ним. Тайо всміхнувся.

— А, — сказав він. — Приїхала.

Робін змусила себе усміхнутися у відповідь. Блідий гострий ніс і маленький рот робили його ще схожішим на пацюка-альбіноса, ніж під час минулої зустрічі.

Тайо зачитував імена далі, і ось Робін опинилася у товаристві ще одинадцяти людей, серед яких були руда Маріон Гакслі в окулярах та Пенні Браун, юнка із зеленою стрижкою.

— Група Вогню, — мовив Тайо, віддаючи Бецці свій планшет, — іде зі мною.

Легкий подив на обличчі Бекки змусив Робін виснувати, що план був інший, і вона дуже сподівалася, що бажання Тайо керувати групою Вогню не пов’язане з нею.

Тайо вивів групу з обідньої зали і завернув праворуч.

— Пральня, — сказав він, показавши на цегляну будівлю за їдальнею.

Далі лежали поля, пересипані, скільки сягало око, помаранчевими фігурками, а вдалині Робін помітила запряжений двома великими конями породи шайр плуг.

— Кури, — зверхньо мовив Тайо, коли вони звернули ліворуч на обсаджену бугилою стежку і пройшли величезну загородку, де пурхали і копирсалися пістряві курочки. — Отам, — тицьнув він великим пальцем собі за плече, — у нас свині та вулики. Там, — додав він, показуючи на кілька менших цегляних будівель, — майстерні.

— О, круто! — радісно відгукнулася зеленокоса Пенні.

Тайо відчинив двері другої будівлі. Їх зустрів стрекіт швейних машинок.

Двоє молодих жінок і чоловік у дальньому кінці кімнати шили на машинках якісь кишеньки чи гаманці, а тоді Робін зрозуміла, що невелика група людей за ближчим столом набиває їх і перетворює на маленьких м’яких черепашок. Робітники розвернулися до прочинених дверей і заусміхалися. Між ними були вільні стільці, призначені для новоприбулих — так, щоб новачки сіли між дійсними членами церкви.

— Групу Вогню покликано до служіння, — проголосив Тайо.

Підвівся приязний чоловік років сорока з недоробленою черепахою в руці.

— Чудово! — сказав він. — Сідайте всі!

Робін опинилася між дуже красивою дівчиною, на вигляд китаянкою, яка сиділа трохи далі від столу, ніж усі, через помітну вагітність, і літньою білою жінкою з поголеною головою, на якій ледь пробивалася коротенька сива щетина. Робін помітила фіолетові мішки в неї під очима і дуже розпухлі суглоби на руках.

— Побачимося за вечерею, — оголосив Тайо. Виходячи, він затримав погляд на Робін.

— Ласкаво прошу! — бадьоро сказав лідер майстерні, оглядаючи новачків. — Ми їх робимо для продажу на вулицях. Всі зароблені кошти підуть на проект «Житло для людства». Як ви, мабуть, знаєте…

І він почав розповідати про статистику бездомності і діяльність церкви, направленої на вирішення цієї проблеми, а Робін потай роздивлялася приміщення. На стінах висіли великі таблички у рамках, і на кожній було твердження: «Я припускаю, що це можливо»; «Мене покликано до служіння»; «Я живу, щоб любити і дарувати»; «Я маю владу над своєю душею»; «Я живу за межами матерії».

— …з радістю розповідаю, що завдяки наших хостелам у Лондоні майже тисяча людей більше не живе на вулиці.

— Bay! — сказала зеленокоса Пенні.

— Серед нас, власне, є бенефіціарка цієї схеми, — провадив лідер, показуючи на вагітну китаянку. — Ван опинилася в дуже складній ситуації, але знайшла наш гостел, а тепер стала вірянкою УГЦ, яку люблять і цінують.

Усміхнена Ван кивала.

— Добре, поруч із вами є набивка і порожні шкурки. Щойно наповните свою коробку, несіть черепашок нашим машиністам, і вони їх зашиють.

Робін дістала матеріали з коробки між собою та Ван і заходилася працювати.

— Як тебе звати? — тихо спитала у Робін жінка з поголеною головою.

— Ровена, — відповіла Робін.

— А я Луїза, — сказала жінка, і Робін згадала, що Луїзою звали маму Кевіна Пірбрайта.

Їй стало цікаво, чому в Луїзи поголена голова. У зовнішньому світі вона б вирішила, що жінка пережила хіміотерапію, але тут, зважаючи на погляди УГЦ, це було сумнівно. Шкіра Луїзи була зів’яла, побита вітрами; вона скидалася на людину, яка більшу частину часу проводить під відкритим небом.